Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

Я передав йому сигарету, він із вдячністю її взяв.

— Порадуєте? — запитав я, витираючи піт із чола.

Він сунув сигарету до рота, витягнув коробочку сірників із кишені.

— Арора мав рацію. Копалень тут немає.— Він запалив сірник.— Але є печера.

— Печера?

— Так.

Усередині знову задзенькав дзвоник.

— Священик каже, що вона за півмилі звідси. Там поворот праворуч, до пагорба. За його словами, останнім часом там щось відбувалося. Люди не місцеві. На вантажівках. Але тиждень тому діяльність припинилася.

— У селищі зараз хтось є?

Не Здавайся похитав головою.

— Навряд чи, сер. Тут займаються сільським господарством, хоча в це важко повірити,— пояснив він.— Усі селяни зараз у полях.

Я загасив сигарету об стовбур дерева і попрямував до автомобіля.

— Їдьмо.

За десять хвилин від головної дороги відхилився путівець і повів нас на північ. Проїхавши ще трохи, ми побачили пагорб.

— Це, мабуть, він,— показав Не Здавайся на рудуватий курган.

Ми під’їхали ближче і побачили вхід до печери: темну щілину на тлі червонуватого каменя. Не Здавайся наказав водію зупинитися. Ми вийшли і пішли туди, продираючись крізь сухий чагарник. Тут не було нікого. Якби не дерев’яні підпори, які розширювали і підсилювали природний отвір, що вів до печери, важко було б повірити, що сюди ступала нога людини.

— Що вам це нагадує? — запитав я.

— Я не експерт, сер,— відповів Не Здавайся,— але це дуже схоже на вхід до копальні.

— Зайдемо всередину?

Сержант здригнувся.

— Ви ж не боїтеся привидів?

— Боюсь,— зізнався він,— але проблема не в них, сер.

— У чому ж?

— Кажани. Там їх мусить бути сила-силенна.

— Зараз день. Хоча ліхтарик нам не завадить. Подивіться в машині.

Озброївшись ліхтариками, ми ступили всередину. Уже за кілька футів у ніс ударив аміачний сморід. Я витяг хустинку і прикрив ніс і рот, але це не допомогло.

З очей бризнули сльози, але я не відступив, хоч і не знав, що саме шукаю. Денне світло від входу дуже скоро розсіялося, і Не Здавайся за моєю спиною увімкнув ліхтарика, освітивши купу величиною у кілька футів заввишки чогось схожого на брунатний рис.

— Я ж попереджав, сер! — вигукнув Не Здавайся.— Послід кажанів! Цих істот тут, певно, тисячі.

Він передав мені ліхтарика, і я посвітив на стіни. Ось і прямокутний виріз у скелі.

— Сюди! — повернув я до тунелю, явно зробленого руками людей.

Хід повільно спускався вниз, і за кілька хвилин ми відчули, як змінився тиск. Сморід від посліду кажанів поступово зменшився. Хай би там що не було в цій шахті, то явно не кажани.

Ми продовжували спускатись, і незабаром я перечепився через уламок скелі й мало не впав. Посвітивши на підлогу, побачив блискучі чорні камінці. Опустився на коліно, підібрав один, уважно роздивився і поклав до кишені.

— Що саме ми шукаємо, сер? — поцікавився Не Здавайся.

— Зрозуміємо це, коли побачимо,— відповів я.

Та відповідь я вже знав. Не Здавайся теж помітив. Ледь відчутний запах.

— Ходімо,— поквапив я, і ми пішли далі.

Душок ставав дедалі сильнішим: той особливий сморід гнилі із неприємно-солодкавим запахом. Помилитися не можна. Десь поблизу труп і лежить він тут недовго.

Ми обережно просувалися по нерівній підлозі і раптом побачили його прямо перед собою. Купа шмаття і плоті ніби тремтіла.

Не Здавайся прикрив рота рукою.

— Личинки,— промовив він.— Огидно.

— Це Ґолдінґ?

— Важко сказати, сер.

Я посвітив ліхтариком на труп, що вже почав розкладатися. Одяг і волосся вказують на європейця.

Сержант нахилився, щоб краще роздивитися. Вельми хоробрий вчинок. Ще рік тому він непритомнів, ледь побачивши кров. А тепер роздивлявся гниле тіло, що лежало бог знає на скільки футів під землею. У світлі ліхтарика виблиснуло щось металеве. Я опустився навколішки поруч із Не Здавайся.

— Що це таке? — запитав він.

— Перстень із печаткою Ґолдінґа.

Сорок чотири

Кістки мої нили. Те, що ми знайшли Ґолдінґа, по-своєму допомогло. Ми відшукали не лише його тіло, а ще, на мою думку, причину його вбивства. Шматочки головоломки ставали на свої місця. Диван продавав алмази — для себе або ще для когось. Ґолдінґа він убив, бо бухгалтер викрив його шахрайство і відмовився від хабаря. А де знайти краще місце для тіла, ніж шахта у богом забутій місцевості?

Але радість згасала, зіткнувшись із холодною реальністю: може, я і розкрив справу, але зробити вже нічого не міг. Я вважав, що відшукав істину, і, якщо вірити старій магарані Шубхадрі, це мене мусить цілком задовольнити. Усе це дуже духовно, дуже по-індійському. Та я британець, і думка про правду без справедливості не давала спокою.

Удень небо почорнішало від хмар, і коли на обрії замерехтіли перші вогники міста, впали перші краплі дощу.

Не Здавайся поруч зі мною посміхнувся.

— Що вас насмішило, сержанте?

— Просто пригадав мапу в кабінеті Ґолдінґа, сер. Схоже, хрестик іноді дійсно позначає місце.

— Ваша правда, хоча нечасто він указує на місце, де знайшла свій останній притулок людина, яка цей хрестик і поставила на мапі.

Побувавши в шахті, я, схоже, зміг би запропонувати версію того, що позначає цей хрестик. Полковник Арора не сумнівався, що в цій місцевості алмазних копалень не було. Він має рацію. Я не експерт, але навіть я можу розпізнати кам’яне вугілля, коли його побачу.

— Мусимо зв’язатись із полковником, щойно дістанемося міста.— Мене раптом охопило нетерпіння. Я вирішив виступити проти дивана.

Не встиг автомобіль зупинитися перед Будинком троянд, я вискочив і кинувся вгору, перестрибуючи через сходинки. Не Здавайся не відставав. Ми увірвалися до кабінету полковника Арори, налякавши його мініатюрного секретаря.

— Де полковник? — видихнув я.

— У Його Високості принца Пуніта,— відповів чоловік, підводячись зі стільця.

— Знайдіть його,— наказав я, перевівши дух.— І скажіть, що капітан Віндгем мусить негайно з ним переговорити.

Секретар виглянув у вікно і спохмурнів, побачивши дощ.

— Зателефоную приватному секретарю принца,—