Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Протягом періоду німецької окупації не припинялися переговори між українським та польським підпіллям. Головним каменем спотикання, як і раніше, були кордони. З точки зору польського еміграційного уряду, долю повоєнних кордонів у Європі мала вирішити антигітлерівська коаліція, до якої українські партизани не належали. Польська сторона розглядала переговори з ОУН не як спробу порозуміння з представниками майбутньої української держави, а як засіб уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабкішими за українські. У березні 1943 р. командувач АК С. Ровецький отримав із Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантуючи дотримання всіх громадянських прав української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Поляки стверджували, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів як німецьких маріонеток. За таких обставин нібито тільки Польща могла виступити адвокатом українців перед Великою Британією й США. Фактично польські представники вдавалися до тієї ж аргументації, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду в 1920 р.

Наприкінці 1943 р. бандерівці розпочали таємні переговори з військово-політичними колами Угорщини[28] та Румунії. Уряди цих країн боялися перспективи радянської окупації, тому намагалися вийти з війни, домовившись із Лондоном. Через угорців командування УПА отримало звістку про нібито існування плану британської десантної операції на Балканах. На думку бандерівців, наступ британських дивізій через Угорщину та Румунію до України міг зупинити просування Червоної армії. За вдалого збігу обставин зустріч британських і радянських військ завершилася б збройним конфліктом, і тоді УПА виступила б на боці західних союзників.

Одразу після створення в липні 1944 р. УГВР вислала на захід закордонне представництво на чолі з М. Лебедем. Група визначних діячів підпілля, серед яких були о. І. Гриньох, М. Прокоп, Є. Стахів, Іван Багряний та ін., «циркулювала» між Братиславою, Віднем, Краковом, Трієстом і Загребом. Окремим членам закордонного представництва вдалося зв’язатися з французькою розвідкою в Австрії[29] та британською місією до італійських партизанів, а Є. Врецьона зумів потрапити до Швейцарії. 1945 року більшість членів закордонної місії УГВР опинилася в американській та британській окупаційних зонах. Вийти на високий політичний рівень переговорів із західними союзниками члени закордонного представництва не змогли. Та й навряд чи американців та британців у той час зацікавили пропозиції підтримати український визвольний рух.

Разом з українцями поступово опинилися в політичній ізоляції й поляки. 26 квітня 1943 р. у відповідь на звинувачення в розстрілах у Катині Москва розірвала дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом. Західні союзники не змогли (та й не дуже старалися) відстояти перед Й. Сталіним довоєнний польський кордон. Спроби Армії крайової закріпити свої позиції на східному кордоні під час операції «Буря» в 1944 р. зазнали поразки. Керівники польського руху Опору, які намагалися порозумітися з командуванням Червоної армії, були арештовані радянськими репресивними органами. Того ж року Москва сформувала власний маріонетковий польський уряд. Після того як склад прокомуністичного уряду Польщі було розширено за рахунок поодиноких представників інших політичних течій, 5 липня 1945 р. США й Велика Британія встановили з ним дипломатичні відносини й припинили визнавати польський уряд у Лондоні.

Невтішна ситуація змусила поляків знову повернутися до переговорів з українським визвольним рухом. Конспіративні зустрічі представників УПА й АК за участю представника польського еміграційного уряду розпочалися в лютому 1944 р. в окупованій німцями Галичині. Хоча протоколи переговорів засвідчили добру волю й готовність сторін до взаємних компромісів, однак на той момент вони не були щирими. Поляки сподівалися досягти свого в ході операції «Буря». Наступним етапом стали переговори УГВР і лондонського уряду влітку 1945 р. у Римі, коли сторони опинилися фактично в однаково безнадійному становищі. Єдиним практичним результатом цих контактів було налагодження бойової співпраці українського й польського антикомуністичного підпілля на Закерзонні.

Українці в бойових діях регулярних і партизанських формувань Європи

Разом з урядом на Британські острови евакуювалося близько 20 000 польських вояків. На їхній базі в Шотландії розгорнулося формування 1-го польського корпусу британської армії, який спочатку очолював М. Кукель. Серед вояків корпусу траплялися також українці: декого всупереч акції УНС мобілізували у Франції, інші залишалися під польським командуванням ще з часів евакуації з Польщі. До другої категорії належали вже згадувані військові льотчики М. Опаренко, Ю. Сальський та С. Нагнибіда. Вони виступили за вільний найм до Королівських військово-повітряних сил, водночас залишаючись при цьому польськими контрактними офіцерами. Решту війни льотчики-українці прослужили у Великій Британії, беручи участь у військових операціях та в підготовці молодих пілотів.

У серпні 1941 р. В. Сікорський домовився з радянським урядом про створення на території СРСР польської армії, кадровою основою для якої мали стати військовополонені часів вересневої кампанії, заарештовані польські партизани та інші поляки з анексованої в 1939 р. території, що потрапили під маховик радянських репресій і опинилися у внутрішніх регіонах Радянського Союзу. Командувачем армії було призначено генерала В. Андерса, який також перебував у полоні з вересня 1939 р. В. Андерс наполягав на включенні до армії представників національних меншин міжвоєнної Польщі: українців, білорусів, євреїв тощо. Це, по-перше, мало підкреслювати приналежність Східних кресів до Польщі, а по-друге, розширювало мобілізаційну базу армії. Для українців, що мали польське громадянство й перебували в ув’язненні, вступ до армії В. Андерса був шансом вирватися з таборів, і багато хто скористався нагодою. Спочатку польська армія формувалася в Саратовській та Чкаловській (Оренбурзькій) областях; пізніше її передислокували до Середньої Азії.

На вимогу Великої Британії та уряду В. Сікорського протягом 1942 р. Армію Андерса перевели частинами із СРСР до Ірану під британське оперативне командування. Далі шлях польської армії на Сході пролягав через Ірак, Палестину та Єгипет до Італії. Улітку 1943 р. частини В. Андерса були реорганізовані в 2-й польський корпус британської армії. Він нараховував близько 50 000 бійців: дві дивізії, бронетанкову бригаду й артилерійський корпус. Точна кількість українців у складі корпусу дотепер невідома, але їх було не менш ніж кілька тисяч. Особливо багато українців служило в 5-й Кресовій піхотній дивізії. Хоча командування всіляко заохочувало вступ до польського війська «національних меншин»[30], ставлення до них було підозрілим і зневажливим. Більшість українських вояків боялася відкрито декларувати свою національну приналежність, оскільки поляки таврували українців як зрадників і германофілів. Дискримінація за національною ознакою призвела до масового дезертирства з