Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

корпусу вояків-євреїв під час перебування його підрозділів у Палестині. Дезертири перейшли на бік антибританського підпілля єврейського визвольного руху. Українці також створили таємну організацію, яка шукала контактів з еміграційними політичними центрами й безуспішно зверталася до британського командування з проханням виокремити зі складу корпусу українську частину. У Лондоні інтереси українців намагалися обстоювати В. Соловій та М. Бура — депутат польського сейму, який разом із вояками В. Андерса пройшов шлях від радянських таборів до Близького Сходу.

У лютому 1944 р. підрозділи 2-го польського корпусу перевезли морем до Італії. У травні того ж року вояки корпусу прославилися в боях із німцями під Монте-Кассіно[31]. Під час атаки 12 травня перший бункер здобув українець М. Паньківець. «...божевільний і відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся під самий бункер і вийшов на нього із зв’язкою гранат. На четвертому бункері загинув. Там його і поховано з написом на могилі „Міхал Паньковец“, і ніхто не знає, що лежить там син України, якого доля кинула в обійми смерті», — так описав подвиг бойового побратима М. Козій. Чимало українських вояків корпусу заслужило високі польські нагороди. Наприклад, В. Янів урятував життя п’ятьом офіцерам, за що був нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Великих втрат у цих боях зазнала якраз 5-та Кресова дивізія. 2-й польський корпус воював в Італії до капітуляції німецьких військ у цій країні наприкінці квітня 1945 р.

Незважаючи на критичний рівень загострення українсько-польських відносин у 1942—1944 рр., були українці, які боролися з гітлерівцями в лавах АК. Деякі з них відзначилися під час Варшавського повстання в серпні-вересні 1944 р. Уже в перший день виступу в боротьбі з окупантами загинув О. Федоронько (підхорунжий Форт), син уже згадуваного С. Федоронька — православного капелана Війська Польського, розстріляного в Катані. Брат Ореста Вячеслав (підхорунжий Славек) також брав участь у повстанні й загинув 18 серпня. У лавах польських партизанів воював сотник 2-го кінного Запорозького полку Армії УНР І. Митрусь, лицар Ордена Залізного Хреста за Зимовий похід і бої. Під час вересневої кампанії 1939 р. він служив у 7-му полку люблінських уланів. У період окупації полк було відтворено в складі АК. У ході операції «Буря» ескадрон, яким командував поручик І. Митрусь, здобув казарми в Мінську Мазовецькому, після чого рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Доля І. Митруся невідома, але, швидше за все, він загинув під час Варшавського повстання. Серед варшавських повстанців був також А. Гітченко — син консула уряду УНР. У боях А. Гітченка було двічі поранено, і він потрапив у німецький полон, де перебував до завершення війни.

Участь українців у визволенні Італії не обмежувалася боями на фронті. Деякі з них опинилися в лавах італійських партизанських загонів на півночі країни. К. Микитчук був серед підпільників, направлених на Балкани закордонним представництвом УГВР. Група дістала завдання за допомогою сербських партизанів (четників) вийти на зв’язок із командуванням сил союзників і запропонувати співпрацю з УПА. Оунівці прибули до Трієсту, але знайти четників не змогли: на адріатичному узбережжі діяли тільки комуністичні партизани Й. Броз Тіто. У жовтні 1944 р., після багатьох пригод, К. Микитчук приєднався до італійських партизанів демократичної орієнтації з бригад Озоппо-Фріулі й залишався з ними до кінця війни. Оунівець допомагав партизанам вести переговори з противником: німцями та козацькими формуваннями П. Краснова. Натомість інший член місії ОУН Я. Явний випадково потрапив до італійських комуністів із міжнародного батальйону «Сталін». Під час бою батальйону з німцями Я. Явний підірвав себе гранатою.

Італійському руху Опору у Флоренції допомагав видатний диригент і піаніст І. Маркевич — правнук автора «Історії Малої Росії» М. Маркевича. Він народився в 1912 р. у Києві, але у віці двох років переїхав із батьками до Парижа. Більшість свого життя музикант прожив у Флоренції разом із дружиною — італійською княгинею Топазією Каетані. Під час німецької окупації І. Маркевич організовував підпільні радіопередачі, редагував публіцистику Опору, складав гімни для партизанів. За заслуги перед рухом Опору музиканта нагородили золотою медаллю «Партизан Північної Італії»[32].

Багато українців узяли участь у бойових діях на боці французького руху Опору. Вони опинялися в лавах партизанських загонів за різних обставин. Частина була ще довоєнними емігрантами, які разом з усім французьким суспільством відгукнулися на заклик генерала Ш. де Голля боротися проти окупації. Українці часто вже мали бойовий досвід, бравши участь у лавах військових формувань перших визвольних змагань або в Іноземному легіоні в 1940 р. Діяч УНС М. Небелюк згадував серед таких українців М. Мартинюка, який організував низку сміливих замахів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у відважних нападах на залізничні ешелони, комунікації й склади озброєння. У лютому 1944 р. його та 25 інших підпільників гітлерівці розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем.

Чисельною групою в русі Опору були червоноармійці, які потрапили до Франції як військовополонені й змогли втекти з-під варти. Одним із них був уродженець Вінницької області лейтенант В. Порик. У липні 1941 р. у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту він потрапив в Уманський котел, а відтак у полон. Через рік В. Порика відправили в концтабір Бомон на півночі Франції. У липні 1943 р. він організував масову втечу військовополенених. З утікачів лейтенант В. Порик створив радянський партизанський загін імені Й. Сталіна, на чолі якого здійснив низку сміливих операцій. Одного разу командира радянських партизанів навіть узяли в полон, але йому знову вдалося втекти. В. Порик воював до липня 1944 р., поки його не схопили й не стратили гітлерівці. За проявлений героїзм українець отримав звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Досить екзотичним французьким партизаном був П. Дмитрук, який походив із родини українських емігрантів із Канади. З 1942 р. він служив хвостовим стрільцем 405-ї ескадрильї бомбардувальників Королівських військово-повітряних сил. 12 березня 1943 р. літак П. Дмитрука було збито в небі над Францією. Стрілець скористався парашутом і неушкодженим приземлився в окупованій ворогом країні. Невдовзі він став бійцем 1-го корпусу партизанів макі провінції Овернь. Французькі побратими запам’ятали його як витривалого, сміливого й товариського бійця й називали П’єром-канадцем. П. Дмитрук загинув 9 грудня 1943 р.

У складі партизанської армії — Французьких внутрішніх сил (ФФІ) — воювали також підрозділи, створені з колишніх вояків українських збройних формувань на боці Німеччини. 27 серпня 1944 р. на бік ФФІ у повному складі з озброєнням перейшли два батальйони зі складу 76-го полку 30-ї дивізії військ СС, які німецьке командування перекинуло до Східної Франції саме для боротьби з партизанами. На