Читати книгу - "Чужа секретарка, Олена Домова"

Катя лежала в ліжку та вдивлялася в геть білу з легким віддзеркаленням натяжну стелю. Нарешті цей божевільний тиждень скінчився. Все начебто вирішилося та невдовзі життя повинно повернутися у звичне русло. Проте заспокоїти розбурхані почуття було важко.

Вона не знала, що було для неї більшим потрясінням цього тижня - несподіване викрадення Юлії Володимирівни та її стрімке звільнення, пропозиція Павла Павловича довести контракт Гримзіна чи презентація проєкту нової рекламної компанії, над якою вони працювали з Мариною Олександрівною.

Катерину досі тіпало, коли вона згадувала про те, як несподівано усвідомила, що керівницю було викрадено просто з офісу. Вона, дурна, вважала, що охоронець лише для статусу, але виявилося, що Максим Євгенович врятував пані Середі життя. А найжахливішим було те, що за цих подій помер Олександр - водій директорки з продажу.

Й наступного ранку Катю викликав Павло Павлович і повідомив, що скоріше за все, їй доведеться закінчувати з контрактом Гримзіна самотужки. Добре, хоч надвечір все ж таки з'явилася Юлія Володимирівна зі своїм охоронцем і перехопила відповідальність за цю роботу.

А тут ще й Марина Олександрівна зноровилася та сказала, що не стане презентувати проєкт рекламної кампанії, оскільки після всіх правок від її творчості там залишилося не більше третини. Й все, що вони розробили, цілковита заслуга Катерини.

Тож проридавши весь вечір та більшу половину ночі четверга у спробі випустити напругу, білявка все ж таки презентувала проєкт самотужки. Щоправда генеральний все одно виспівував дифірамби нареченій свого племінника, але Катерина на те не звертала уваги, надто змучена була подіями останніх днів, щоб ревнувати до чиїхось зв'язків.

Ледь відбувши решту п'ятниці, адже Юлії Володимирівні все ще потрібна була її допомога, дівчина, навіть без вже звичного супроводу Дмитра, попленталася додому.

І от тепер вона лежала та вдивлялася в біле полотно стелі, а думки повільно, наче продираючись крізь густий кисіль, пливли в її голові. Раптом по скронях проклали свій шлях два гарячі струмки, плутаючись у волоссі та затікаючи у вуха. В Каті не було сил витирати їх. Вона перевернулася на бік та обхопила подушку, занурюючи обличчя в м'яку поверхню.

В цю мить так хотілося, щоб хтось сильний та могутній захистив її від усіх бід або принаймні сховав в обіймах від важких думок та почуттів.

***

Вечір п'ятниці Гена традиційно проводив компанії свого друга Степана. І якщо раніше в цей день вони відривалися в якомусь клубі, то з часом перемістилися у затишний паб, де могли просто відпочити та поговорити про своє. А останнім часом, коли в обох з'явилися серйозні стосунки, й взагалі почали зраджувати цю звичку. Проте не сьогодні.

Гена вже розповів історію свого швидкоплинного розриву з Мариною й морально готувався до того, щоб підвести розмову до Катерини. Він передбачав, що друг не зрозуміє всього, адже досі не знав, про їхні "партнерські" стосунки, але погляд з боку йому був вкрай необхідним.

- І що плануєш робити далі? - Стефко наче відчув, що друг розповів йому не все, і підводив розмову до потрібної теми. - Тільки не кажи, що повернешся до Поліни...

- Ні. Точно ні, - похитав головою Гена та зробив ковток гіркого солодового напою.

- Нагулявся? - хекнув Степан й віддзеркалив його рух.

- Здається, що так.

- І хто ж вона? - Стефко жодної миті не сумнівався, що незважаючи на слова, його невгамовний друг вже мав на прикметі якусь кралечку.

- Попеляста, - після невеликої паузи відповів Гена, чим змусив друга припинити посміхатися.

- Ти серйозно? Після того, як вона тебе стільки разів відшивала? Не знав, брате, що ти мазохіст.

- Між нами було дещо...

- Так, я чув, на свят вечір вона скористалася тобою, щоб помститися своєму хлопцеві. Сподіваюся, що це не той довбень, що намагався підняти на неї руку.

- Що? Ти про кого? Про хлопця зі служби безпеки?

- Та ні, навряд, - зсунув брови Стефко, пригадуючи. - Той геть молодий юнак. Не схоже, що він з наших, хоча обличчя наче знайоме... А непроста штучка, ця твоя Катерина. Ще й тобі фору дасть за кількістю контактів, - раптом усміхнувся чоловік та відкинувся на спинку.

- Не кажи дурниць, - враз спохмурнів та погрозливо подався вперед Гена.

Степан лише подивився на нього уважно та похитав головою, як робив це завжди, коли друг вчиняв нерозважливо.

- Воля ваша, як-то кажуть, - після паузи промовив Стефко. - Вона гарна, тож не дивно, що довкола неї завжди купа чоловіків. Я про інше. Чи ти готовий відбиватися від усіх цих залицяльників, весь час сперечаючись з найголовнішим суперником - роботою? Я спостерігав за нею мимохіть. Ця дівчина вже на короткій нозі з твоїм дядьком. В компанії її поважають та навіть побоюються її впливовості, якій не можуть знайти зрозумілого пояснення. Навіть мужики з цеху оди її затятості в роботі складають. Вона не з тих, що буде заглядати тобі в рота, як Поліна, та чекати поки ти подаруєш їй щастя.

- Гадаєш, я не розумію цього? - похмуро прогарчав Гена.

- Закралася така підозра, - скептично хмикнув у відповідь друг.

- Я знаю, якою вона постає в компанії, - опанувавши себе зітхнув чоловік, все ж таки Степан не знав всіх подробиць. - Але я бачив її й іншою. Й після того я в же не можу ставитися до неї інакше. Я закохався, брате. Я кохаю її...

Друг на мить завмер. Таке одкровення від Гени він почути не сподівався, хоч для нього почуття друга й були очевидними. Й оскільки той сам відверто визнавав їх, Степан лише приречено зітхнув:

- Тоді що ти досі тут робиш?

- Мені зараз поїхати до неї? - раптом підхопився Гена, наче почув у цих словах заклик до негайних дій.

- Та ні, постривай, йолопе! - нервово схопив його за руку Степан й потягнув вниз. - Сядь. Заспокойся... Зараз ти поїдеш додому. Виспишся, протверезієш. Завтра, тільки не з самого рання, приїдеш до неї, можна із подарунком чи квітами, й тоді про все розкажеш. Промову готувати не треба, все одно нічого не згадаєш тоді. І мудрувати нічого не треба. Просто привітайся, підіть кудись й там скажи як є.