Читати книгу - "Свобода"

— Це з тобою що трапилось? — із легковажною люб’язністю відповів Волтер. — Ти наче водночас перебуваєш усюди.

— Так, бавлюсь із електричною гітарою із суцільною декою. Гарячі часи.

— Все стрибаєш.

— Еге ж, дострибався до камери в окрузі Дейд.

— Так, читав про це. Який біс тебе взагалі заніс до Флориди?

— Не біс, а чікса з Південної Америки, яку я помилково вважав людиною.

— Я так і подумав, що все це через славу, — сказав Волтер, — «Слава вимагає нестриманості в усьому» — пам’ятаю, ми про це розмовляли якось.

— Ну, на щастя, для мене це більше не проблема. Я зійшов із цього автобуса.

— Ти про що?

— Я тепер знову дахи роблю.

— Дахи? Жартуєш? Збожеволіти можна! Ти ж маєш трощити номери в готелях і записувати найогидніші бісові пісні.

— Я втомився, друже. І виконую єдину шановану роботу, про яку можу згадати.

— Але ж ти просто марнуєш час!

— Обережніше зі словами. Я так і образитися можу.

— Серйозно, Річарде, ти дуже талановитий. Не можна кидати все лише тому, що людям раптом сподобався один із твоїх альбомів.

— «Дуже талановитий»... Це як звання генія гри у хрестики-нулики. Тут мова йде про поп-музику.

— Ух ти, — відповів Волтер. — Не думав, що почую від тебе таке. Я гадав, ти якраз закінчуєш черговий запис і готуєшся до нових гастролей. Я б тобі раніше зателефонував, коли б знав, що ти робиш дахи. Я ж боявся відволікати тебе.

— Не треба цього боятися. Ніколи.

— Ну, оскільки ти мені не дзвонив, я вирішив, що ти дуже зайнятий.

— Меа culpa[104], — знизав плечима Річард. — Як там у вас справи? У родині все о’кей?

— Більш-менш. Ти ж знаєш, що ми переїхали до Вашингтона, еге ж?

Катц закрив очі й примусив нейрони мозку дати йому спогад, який би підтвердив це.

— Так, — нарешті сказав він. — Гадаю, знав.

— Ну, справи тут трохи ускладнилися, як виявилось. Якщо чесно, саме через це я і подзвонив. У мене є для тебе пропозиція. Ти вільний завтра після обіду? Ближче до вечора, точніше?

— Ближче до вечора не годиться. А як щодо ранку?

Волтер пояснив, що опівдні зустрічається з Робертом Кеннеді-молодшим, а ввечері має повернутися до Вашингтона, бо в суботу вранці має летіти до Техасу.

— Тоді давай зараз поговоримо, по телефону, — запропонував він. — Але моя помічниця дуже хоче з тобою зустрітися. Саме з нею ти і працюватимеш. Я краще нічого зараз не казатиму, щоб не зіпсувати вашу розмову.

— Помічниця? — перепитав Катц.

— Лаліта. Неймовірно молода й розумна. До речі, живе просто над нами. Гадаю, тобі вона дуже сподобається.

Катц не міг не помітити неприродну жвавість і хвилювання у голосі Волтера, а також натяк на почуття провини чи нервового тремтіння у вислові «до речі».

— Лаліта, — повторив він. — Що це за ім’я таке?

— Індійське. Бенгальське. Вона виросла у Міссурі. До речі, вона дуже гарненька.

Зрозуміло. І що вона хоче зробити?

— Врятувати планету.

— Зрозуміло.

Катц підозрював, що Волтер навмисно використовував цю Лаліту як наживку, і його розлютило, що друг вважає, ніби ним можна так легко маніпулювати. І все ж таки — бо він знав: Волтер ніколи не назве жінку «гарненькою» без серйозних підстав, — він піддався на маніпуляцію; його заінтригували.

— Дай погляну, чи зможу пересунути пару зустрічей завтра по обіді, — попросив він.

— Вражаюче, — тільки й промовив Волтер.

Що має статися, те станеться, а що не має статися — не станеться. Згідно з досвідом Катца, коли примусити чіксу чекати, частіше за все, нічого поганого не трапляється. Тому він подзвонив на Уолл-стрит і повідомив Закарі, що зустріч із Кейтлін доведеться перенести.

Наступного дня, о третій п’ятнадцять, запізнившись лише на п’ятнадцять хвилин, він зайшов до кафе «У Волкера» і побачив свого друга та індійську чіксу, які чекали на нього за столиком у кутку. Але щойно побачивши дівчину, Катц зрозумів, що не матиме з нею жодного шансу. Існують вісімнадцять слів мови тіла, якими жінки позначають доступність і покірність, і Лаліта використовувала не менш як дванадцять із них, розмовляючи з Волтером. Вона виглядала живою ілюстрацією вислову «дивитися комусь у рота». Коли Волдер підвівся, аби обійнятися з Катцом, дівчина не удостоїла останнього навіть поглядом, а це був просто нечуваний виверт зазвичай протилежної поведінки Всесвіту. Ще ніколи Катцу не доводилося бачити Волтера в ролі такого собі мачо, який морочить дівчині її гарненьку голівку. На ньому був дорогий темний костюм, і він, як це трапляється у людей середнього віку, трохи набрав ваги. Плечі в нього стали ширші, торс — солідніший.

— Річард, це Лаліта, — представив їх він одне одному.

— Дуже рада познайомитися, — промовила Лаліта, ледь потиснувши йому руку, і не додала ані слова про «велику честь» чи свій «захват», жодного «я ваша фанатка».

І Катц важко опустився у крісло, відчуваючи себе там, ніби отримав кулаком у живіт: він зрозумів, що, всупереч тій брехні, яку постійно повторював самому собі, Волтерові жінки подобались йому не всупереч їхній дружбі, а саме через неї. Два роки його постійно пригнічували зізнання прихильників, а зараз він несподівано відчув розчарування через те, що не отримав таких зізнань від Лаліти, і через те, що вона так дивилась на Волтера. Вона була темношкіра і дивним чином водночас струнка й округла: круглі очі, кругле личко, круглі груди; тонка шия, тонкі руки. Явно вчиться на четвірку з плюсом, але може отримати п’ятірку з мінусом, коли виконає кілька додаткових завдань. Катц скуйовдив волосся, з якого тієї ж миті посипалася стружка. Його старий друг і ворог випромінював щиру радість від зустрічі.

— Ну, що трапилося? — спитав він.

— Багато чого, — відповів Волтер. — З чого почати?

— До речі, гарний костюмчик. Добре виглядаєш.

— Тобі подобається? — Волтер огледів себе. — Це Лаліта вмовила мене купити його.

— Я весь час йому повторюю, що його гардероб нікуди не годиться, — втрутилась дівчина. — Він цілих десять років не купував собі костюмів!

Вона розмовляла з легким акцентом, трохи різким, діловим тоном, і трохи так, ніби Волтер був її власністю. Коли б її тіло так відверто не видавало її