Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря в мене хату пересяде чи переляже, як перезимує?… Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись. — Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни…

— Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели… Стань краще де в тік та зароби хліба. Діждемо весни, — треба щось їсти… А може, де поля роздобудемо, — буде чим засіяти…

— Добре, мамо… Стану в току. Там у Крутоярській економії, кажуть, багато хліба зосталося… Казали, що німець либонь наймає: хто хоче, — за гроші, а то — з коробки… То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші…

— Добре… Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Того ж таки дня, надвечір, Чіпка зібрався, пішов у Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його, — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка, карошь работай… как бідло!..

— Еге!.. — сміються піщанські козаки, — що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом… Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то — Господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят — зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися… Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скілька вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи в старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам’ять у голові задержала… Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини… А вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.

От уже й Масниця. Сонце геть високо піднімається; грає на весну-красну; гріє — вже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м’якшає, лід дірчавіє, чорніє; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається… Весною дише…

Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити…

— До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли Масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє… Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим… другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть…

— Не хочемо землі!.. не треба!.. До слушного часу! — гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей… Вони думали, що цар волю дав — і землі подарував; а то вже самі пани видумали якусь плату… «Та вже таки колись правда зверху буде!» — думали вони і стали дожидати «слушного часу»…

Піднялася знову буча та колотнеча… Не в одних Пісках, — гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах… Одгукувався крик той по повітових городах… Сказано — всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею…

Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати… Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої, — та прописують «слушний час»… Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають… А туди пішов — як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір’ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє — ціле; нові крокви становить; околотом вшиває… Мотря з мазальницями вовтузиться. Їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски…

До Паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство…

Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі кипить. Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати; новою лісою [усадьбу] обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити… Прийнявся за кошару.

Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п’ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — й серпом як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь-уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний…

Радіє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться і своїм сином.

— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, що не жениться… чого доброго розволочиться, розледачіє!

Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне, — вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, заложивши руки, він задумається-загадається… «Ну що ж з того?» — забувшись, спитає сам