Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але ці жертви виконали свій обов’язок. Їхні передсмертні зойки вчасно розбуркали палац. Третій охоронець видерся від напасників, затискаючи рани, збіг по сходах і щосили заволав у порожню мармурову мушлю будинку: «Рятуйте королеву!»
Цей крик справді врятував її. Злякана камеристка заскочила до спальні підняти королеву. А двері, мерщій засунуті охоронцем, уже тріщали від ударів сокир і кирок. Не було часу вдягати панчохи й черевики, Марія Антуанетта начепила саму лише сукню й накинула шаль на плечі. Отак, боса, з панчохами в руці, чуючи тільки гупання в грудях, вона побігла в Œil-de-Bœuf, щоб із тієї великої зали дістатись у покої короля. Та який жах! Двері замкнені. Королева й камеристка розпачливо забили кулаками, гатять і гатять, а неподатливі двері все закриті. П’ять хвилин, п’ять жахітних хвилин — а поряд наймані вбивці вже вдерлися до покоїв, перекидають ліжка та шафи — мусила чекати королева, поки нарешті по той бік дверей служник почув грюкіт і впустив її: аж тоді Марія Антуанетта змогла втекти в покої свого чоловіка, водночас гувернантка привела туди дофіна й доньку. Родина з’єдналася, життя врятоване. Але тільки саме життя.
Нарешті прокинувся сплюх, той, хто цієї ночі мав би не давати пожертви Морфею, — Лафайєт, і відтоді йому приліпили глузливе прізвисько «Général Morphée»[135]. Тепер він бачить наслідки свого безумного легковірства. Не генеральським наказом, а проханнями й благаннями йому ледь удалося врятувати від смерті ув’язнених охоронців і вивести люд із палацу. І тут, коли небезпека минулася, з’явились добре поголені й напудрені брат короля граф Прованський і герцог Орлеанський; дивно, вкрай дивно, але збурене юрмисько шанобливо розступилося перед ними. Тепер можна почати королівську раду. А про що ж там радитись? Десятитисячний натовп тримає замок, мов маленьку, тоненьку й ламку горіхову шкаралупу в чорнім, обляпанім кров’ю кулаці. З цих лещат не вибратись, цілим не зостатися. Годі вже переговорів та угод переможців із переможеними; під вікнами ревуть тисячі горлянок, повторюючи вимогу, нашіптану вчора й сьогодні агентами клубів: «Короля в Париж! Короля в Париж!» Від лютого ревища деренчать шибки, а на стінах старого королівського палацу тремтять від жаху портрети предків.
Почувши цей владний крик, король поглядом спитав у Лафайєта: йому послухатися чи, радше, він уже мусить слухатись? Лафайєт опустив очі в землю. Вчора цей ідол юрби дізнався, що його вже не шанують, як Бога. Король ще сподівається загаятись: аби вгамувати люту юрбу, кинути хоч крихти неситому прагненню перемоги, він вирішив вийти на балкон. Ледве сердега показався, юрмище заревло від захвату: народ завжди вітав короля, здобувши над ним перемогу. Та й чому б не радіти, коли володар вийшов до них із непокритою головою й приязно вклоняється подвір’ю, де вони щойно, мов забитим телятам, відрубали голови двом його охоронцям і настромили їх на піки? Але флегматичного, байдужого навіть до честі чоловіка не пригнічує жодна моральна жертва; якби, вдовольнившись його приниженням, народ мирно подався додому, він, мабуть, перегодом сів би на коня й спокійно поїхав на лови надолужувати те, що він утратив учора через «події». Народові, однак, замало було цього тріумфу, сп’янілий від власної сили, він прагне міцнішого, вогненного вина. Й вона, королева, та гордячка й нахаба, камінна й непоступлива австрійка, теж мусить вийти! Й вона, саме вона, така зарозуміла, теж мусить підкласти голову під невидиме ярмо. Чимраз шаленіший крик, дедалі гучніший тупіт, дедалі хрипкіший злітає гук: «Королеву, королеву на балкон!»
Сполотнівши від гніву, закусивши губи, Марія Антуанетта й не ворушиться. Та в неї прикипіли ноги й збіліли губи зовсім не від страху перед, можливо, вже націленими рушницями, наготованим камінням і лайкою, — а від гордощів, від спадкового й незнищенного почуття зверхності в цій голові і шиї, що ніколи й ні перед ким не схилялися. Всі розгублено позирають на неї. Нарешті, коли шибки вже бряжчали від люті й шелеснуло перше каміння, підступив Лафайєт: «Мадам, треба заспокоїти народ». — «Тоді я не вагаюсь», — відповіла Марія Антуанетта, взявши за руки двійко своїх дітей. Випроставши голову, гостро зціпивши губи, вийшла на балкон. Та не прохачкою ласки благати, а як солдат, що, йдучи в наступ, ладен, не здригнувшись, одважно померти. Вона показалася, але не вклонилася. Проте саме її випростана гордість підкорила юрбу. Мов два потужних потоки, здибились їхні погляди, королева дивилась униз, народ — на королеву, й напруга була така, що на величезнім майдані на хвилю запала мертва тиша. Ніхто не знав, чим урветься це до краю напнуте мовчання подиву й переляку — лютим виттям, рушничним пострілом або градом каміння. Аж тут до неї підходить Лафайєт, сміливий в усі вирішальні миті, по-лицарськи вклоняється королеві й цілує їй руку.
Цей жест ураз обірвав напругу. Сталося несподіване: «Хай живе королева! Хай живе королева!» — гримнули тисячі голосів над майданом. Той самий народ, який щойно тішився слабістю короля, тепер мимоволі вітає гордість, непоступливу впертість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.