Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

— Ввійди!

І я входжу.

Близько полудня я прокинувся. Сонячне проміння крізь віконце лилося на простирадла і з такою силою било в дзеркальце на стіні, що здавалося, розтрощить його на друзки.

Сон про велетенську негритянку зринув у моїй пам’яті, море спокусливо шепотіло; я знову заплющив очі, і мені здалося, що я щасливий. Вдоволене тіло розкошувало, мов звір, який, витягшись на сонці, спокійно облизує себе, наївшись після вдалого полювання. Розум і тіло сито спочивали, немовби болісні питання, що мучили їх, знайшли своє найпростіше розв’язання.

Вся втіха минулої ночі піднімалася з глибин мого єства, розгалужувалась і напувала спраглу землю, з якої я був створений. І поки я лежав отак із заплющеними очима, мені здавалося, що я чую, як з хрускотом розростається моє нутро. Минулої ночі я вперше переконався, що душа — це теж тіло, значно жвавіше, значно прозоріше, значно вільніше, але все-таки тіло. А тіло — це теж душа, трохи дрімотлива, перевтомлена у великих походах, перевантажена тяжкою спадщиною, однак у вирішальні хвилини вона теж прокидається, знову набирається мужності, розкидаючи, мов крила, п’ять своїх щупальців, п’ять чуттів.

На мене впала тінь. Я розплющив очі — у дверях стояв Зорбас і задоволено дивився на мене.

— Не прокидайся, хазяїне! Не прокидайся...— сказав він тихо, з материнською ніжністю.— Сьогодні свято, спи!

— Вже виспався,— мовив я й підвівся.

— Зроблю тобі гоголь-моголь,— усміхнувся Зорбас,— він силу відновлює.

Я не відповів. Вибіг на берег, кинувся в море, потім обсох на сонці. Але все ще чув у ніздрях і на губах, і на пучках пальців ніжний упертий запах. Ніби помаранчової води. Ніби лаврової олії, якою крітські жінки намащують волосся.

Учора ввечері вона нарізала цілий оберемок лимонного квіту, щоб сьогодні понести в церкву для Христоса в той час, коли селяни танцюватимуть на сільському майдані під тополями, і церква буде порожня. Ікона над її ліжком була уквітчана лимонним квітом, і з-поміж квітів дивилася великими очима богородиця, добросерда й сумовита.

Наді мною нахилився Зорбас, поставив поряд склянку з гоголем-моголем і поклав дві великі помаранчі й великодній чурек. Він прислуговував мені безшумно, вдоволено, як мати синові, що повернувся з війни. Відходячи, лагідно глянув на мене й кинув:

— Піду поставлю кілька стовпів.

Я спокійно їв на сонці, поринувши в глибоку тілесну насолоду, ніби плив прохолодним зеленим морем. Я не дозволив розумові зібрати з усього мого тіла цю плотську втіху, позапихати її в свої комірчини й перетворити на думку. Я дав усьому тілу, з голови до п’ят, радіти тваринною радістю. Лише зрідка вражено озирав я диво світу навколо мене і диво в мені: «Як це так?— запитував.— Звідки ця дивовижна відповідність світу нашим ногам, нашим рукам, нашому животу?» А потім знову заплющував очі й мовчав.

Несподівано я скочив на ноги, ввійшов у халабуду, взяв рукопис, розгорнув його. Розповідь уже завершувалася: Будда, лежачи під квітучим деревом, саме звів руку й звелів п’ятьом елементам, з яких був створений,— землі, воді, вогню, повітрю, духу — розпастися.

Але я вже не мав потреби в цьому образі моїх терзань — я перевершив його, відслуживши свою службу Будді, бо звів і собі руку й повелів йому розпастися в мені.

Уживаючи всемогутні чари — слова заклять, я поспіхом нищив його тіло, потім душу й розум. Немилосердно, бо поспішав.

Нашкрябавши останні слова, я видав переможний крик і товстим червоним олівцем поставив підпис — скінчив свої труди.

Потім узяв товстий шпагат і туго перев’язав рукопис. У мені бурхала дивна радість, немовби я зв’язував по руках і ногах якогось дужого ворога, або як ото дикуни зв’язують дорогих своїх покійників, щоб вони не могли виходити з могил і ставати упирями.

В цей час прибігла босонога дівчинка, одягнена в жовту спідничку. В руці вона міцно стискала червону крашанку. Спинившись, дівчинка з острахом глянула на мене.

— Ну? — запитав я й підбадьорливо усміхнувся.— Чого тобі?

Вона схлипнула і, задихаючись, сказала тоненьким голосочком:

— Мене послала мадам, щоб ти прийшов. Вона лежить у ліжку, бідолашна. Ти той, кого звати Зорбасом?

— Добре,— сказав я.— Іду.

Я встав і вийшов на дорогу. Ближчав сільський гамір: ніжні звуки ліри, веселі крики, постріли, пісні. Коли я ступив на майдан, хлопці та дівчата саме посходилися під укриті свіжим листям тополі й готувалися до танців. Довкола на кам’яних лавах, спершись підборіддям на ціпки, тісно сиділи діди — дивились на молодь. За їхніми спинами стояли баби. Посеред майдану красувався на стільці уславлений лірник Фанурйос із квітневою трояндою за вухом; лівою рукою він тримав сторч на камені ліру, а правою швидко випробовував смичок з голосистими дзвіночками.

— Христос воскрес! — на ходу кинув я.

— Воістину воскрес! — радісно загули чоловічі й жіночі голоси.

Я ковзнув довкола швидким поглядом: міцні, стрункі хлопці в шароварах, стан у кожного тонкий, з хусток, якими пов’язані їхні голови, спадають на лоби й скроні торочки, мов кучері; дівчата з разками дукатів на шиї, У вишитих білих хустках із завмиранням серця зиркають на них.

— Чи не зволив би ти приєднатися до нас, хазяїне? — почулося кілька голосів, але я вже перейшов майдан.

Мадам Ортанс лежала на своєму широкому ліжку — єдиній меблі, що залишилася вірною їй. Вона кашляла, щоки її палали від жару.

Побачивши мене, мадам жалібно зітхнула:

— А Зорбас, куме, а Зорбас?..

— Він хворий. З того дня, як ти злягла, він теж занедужав. Увесь час тримає твоє фото, дивиться на нього й зітхає.

— Говори... говори...— прошепотіла бідна сирена й заплющила очі, відчувши себе щасливою.

— Оце послав мене запитати, чи тобі чого не треба. Увечері, казав, прибуде сам, хоч би й рачки... Не може витримати, каже, не може витримати розлуки.

— Говори... говори... говори...

— Отримав, каже, телеграму з Афін, весільна сукня готова, фата, взуття й цукерки вже відправлені пароплавом, скоро прибудуть... І білі свічки