Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Розен, — прошепотів він, ідучи їй назустріч, — я так скучив за тобою!

Молода індіанка зупинилася, у її чорних очах він побачив іскру кохання, яку не погасила довга зима. На жаль, мадам Дюран перервала їхню зустріч.

— Олена народжує, — сказала, проходячи повз них. — Швидко ходімо!

Розен пішла за нею. Відтоді він її не бачив, наче вона свідомо його уникала.

Етьєн крутив у руках записку, яку написав Александр. Добре все обдумавши, він зрозумів, що виконати прохання друга можна було тільки за допомогою Розен. Нарешті у нього з’явився привід знову її побачити. Поклавши лист у кишеню уніформи, він попрямував до госпіталю Спіріт Лейку. У нього була ще година, перш ніж заступити на службу.

Віталій лежав на зім’ятих простирадлах. Він був весь мокрий від поту. Вже давно хлопчик загубився у часі, ночі переходили у дні, а він їх не помічав. Тільки-но він дізнався про арешт Олени, його стан швидко погіршився. У своїх мареннях він кликав її й простягав руки в порожнечу. Іноді між нападами сильного кашлю свідомість на мить поверталася до нього. Тоді він складав разом долоні й просив свою маму прийти забрати його.

Увійшовши до палати, Етьєн побачив Толю, який стояв біля ліжка Віталія й ворушив пальцями, як часто робив, коли хотів із ним поспілкуватися. Та у Віталія не було сил відповісти. Лєпін підійшов до Толі й погладив його по кудлатій голові. Усвідомлюючи, що його друг, з яким вони разом гралися, помирає, хлопчик плакав. Раптом він схопив військового за руку, й Етьєн пригорнув його до себе.

Несподівано до кімнати ввійшла Поліна і, не дивлячись на Віталія, вирвала Толю з його обіймів.

— Що ти тут робиш? Час готуватися, ми їдемо сьогодні до Монреаля! — закричала вона, знаючи напевне, що він її не зрозуміє.

Глянувши недобрим поглядом на солдата, вона вийшла й потягла за собою брата. Глибоко нещасний, що змушений полишити свого найкращого друга, хлопчик добре розумів, що ніколи вже його не побачить. Плачучи, він востаннє озирнувся на нього.

Як тільки за Поліною й Толею зачинилися двері, Етьєн узяв вологого рушника й легенько витер обличчя дитини, чиє дихання затихало. Потім підсунув стільця, сів біля нього й ніжно пестив його спітніле чоло.

— Дорогий маленький чоловічку, — шепотів йому на вухо, — у мене для тебе звістка від твоєї сестрички. Олена хоче, щоб ти знав, як сильно вона тебе любить. Вона тепер не може прийти до тебе, бо привела у світ нову дитинку. Хлопчика, схожого на тебе. Ти став дядечком, Віталію.

У дитини вистачило сил на слабеньку посмішку і легеньке вдячне потискання руки сержанта Лєпіна.

Була восьма година. Етьєн уже запізнювався на роботу, але все не міг наважитися лишити дитину, яка доживала свої останні миті. Сам на чужій землі, Віталій Ловенець, маленький український біженець, якого батько відправив до Канади, щоб у нього було краще майбутнє, ішов в інші світи. Канадський солдат сидів біля його ліжка, щоб тримати його за руку в мить великого відходу. Військовий тихо плакав над абсурдністю долі, над жорстокістю людського виду, який розпалює війни й убиває дітей.

У монастирі сестер Внебовзяття Олена набралася достатньо сил, щоб підвестися й зробити кілька кроків по кімнаті. На думку мадам Дюран, повитухи, новоспечена мама мала б залишатися в ліжку щонайменше десять днів, і саме цю вимогу вона висунула військовим, які хотіли якнайшвидше відправити її до Монреаля. Та вона не приходила подивитися на Олену після важких пологів, вона поклала на Розен обов’язок піклуватися про ту, яку пов’язувала з втратою свого сина Рауля, що загинув на полі бою десь у Європі.

У кінці цього дня, 12 червня 1916 року, шеф поліції Азад Фортен, нікого не попереджаючи, зайшов до Олениної кімнати. Незважаючи на заперечення сестри Йоланд-Марі, яка намагалася завадити, він став у ногах ліжка.

— Мадам Тефаняк, — не вітаючись, проказав він, — готуйтеся їхати до Монреаля. Ви сядете в поїзд завтра після обіду.

— Ця молода жінка ще занадто слабка, щоб подорожувати, — втрутилася черниця.

— І я не можу кинути свого молодшого брата, — благально мовила Олена. — Ви вже й так зробили мені боляче, забравши мого сина, дайте мені хоч відвідати Віталія.

— Треба було про це думати, коли вбивали свого чоловіка. Тепер заживайте плоди свого жахливого вчинку !

Фортен розвернувся й вийшов із кімнати. Неподалік від монастиря, коли він йшов дерев’яним тротуаром, знову зустрів Розен.

— Підготуйте мадам Тефаняк. Завтра вона поїде поїздом на Монреаль. Її супроводжуватимуть двоє солдатів.

— Я можу бути її компаньйонкою. Жінка, одна, з двома чоловіками, це не відповідає моралі. Мосьє кюре ніколи на таке не погодиться.

— Мадам Тефаняк — ув’язнена, злочинниця. Я не порушу правил, якщо відправлю її одну з військовими. Вона має бути готова опівдні, я особисто прийду за нею, щоб доставити на вокзал.

Розен дивилася на поліцейського, який твердо крокував у напрямку мерії. Ще недавно Азад умів бути ввічливим, та драма, у якій опинилася сім’я Лявальєрів, яку всі любили в Амосі, викликала в ньому холодну злість. Він у всьому бачив винною Олену. Він казав собі: якщо Александр і брав участь у вбивстві, то тому, що та сука спокусила його й потягла на злочин.

Відвівши очі від поліцейського, Розен побачила біля пресвітерської Етьєна. Він зробив їй знак. Вона спочатку вагалася, але сказала собі, що, поговоривши з ним, вона полегшить сум від швидкої розлуки з подругою. Та підійшовши, побачила, що Етьєн був серйозним, і було видно, що він готується повідомити про нові неприємності.