Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

А бачили ми, — зауважив Вільям, звелівши мені все точно записувати на табличці, - що кожен мур має по двоє вікон, а кожна башта — по п'ять.

«Тепер поміркуй, — мовив мій учитель. — Кожна кімната, яку ми бачили, має вікно…»

«Крім семикутних», — відповів я.

«Це природно, бо то кімнати в центрі кожної башти».

«І є ще кілька, які не семикутні і не мають вікон».

«Забудь про них. Спершу знайдім правило, а тоді поміркуємо, як пояснити винятки. Отже, з кожної башти назовні виходять п'ять кімнат, мури ж мають по дві кімнати, кожна з вікном. Але якщо з кімнати, яка має вікно, просуватися до середини Вежі, ми бачимо ще одну кімнату з вікном. Це значить, що то внутрішні вікна. А якої форми внутрішній колодязь, який видно з кухні та зі скрипторію?»

«Він восьмигранний», — мовив я.

«Чудово. На кожній грані восьмигранника цілком може бути по два вікна. Це значить, що кожна грань восьмигранника має по дві внутрішні кімнати? Слушно?»

«Так, а що ж ті кімнати без вікон?»

«Всього їх вісім. А семикутна внутрішня зала в кожній башті має п'ять стін, суміжних з п'ятьма кімнатами кожної вежі. З чим же суміжні ще дві стіни? Не з кімнатою, розташованою вздовж зовнішнього муру, бо тоді там були б вікна, і з тих самих причин вона не може бути суміжною з кімнатою, розташованою вздовж восьмигранника, та й кімнати тоді були б надто довгастої форми. Спробуй-но накидати рисунок, як виглядала б бібліотека, якщо дивитися на неї згори. Бачиш, кожна башта повинна мати дві кімнати, які межують з семигранною залою і виходять у дві кімнати, які межують з внутрішнім восьмигранним колодязем».

Я спробував малюнком зобразити те, що говорив мій учитель, і не стримав радісного вигуку. «Тоді ми все знаємо! Дайте-но я порахую… Бібліотека має п'ятдесят шість кімнат, з яких чотири семикутні і п'ятдесят дві майже квадратні, з них вісім не мають вікон, двадцять вісім виходять назовні і шістнадцять — досередини!»

«А кожна з чотирьох башт має по п'ять чотирикутних кімнат і одну семикутну залу… Бібліотеку споруджено за законами небесної гармонії, яка криє в собі розмаїті й подиву гідні значення…»

«Блискуче відкриття, — мовив я, — але тоді чому там так важко орієнтуватися?»

«Бо розміщення отворів між кімнатами не слідує жодному математичному законові. З деяких кімнат можна пройти до кількох сусідніх, з інших — лише до однієї, і варто з'ясувати, чи нема кімнат, які не мають виходу в жодну іншу кімнату. Якщо взяти це до уваги, а також врахувати брак світла і змоги орієнтуватися по сонцю (до цього додай ще видіння і дзеркала), можна зрозуміти, чому лабіринт спроможний збити зі шляху будь-кого, хто у нього потрапив, тим паче, якщо його вже й так гризе почуття провини. З другого боку, згадай наш розпач вчора ввечері, коли ми ніяк не могли знайти дорогу назад. Щонайбільша плутанина, досягнута через щонайбільший лад: це воістину неперевершений розрахунок. Будівничі бібліотеки були великими умільцями».

«То як нам тоді орієнтуватися?»

«Тепер це вже не так важко. Послуговуючись картою, яку ти тут намалював і яка, гадаю, більш-менш точно відповідає планові бібліотеки, ми вийдемо з першої семикутної зали і підемо так, щоб відразу потрапити до однієї з двох глухих кімнат. Тоді, весь час повертаючи праворуч, пройшовши через три або чотири кімнати, ми неминуче опинимось у північній башті; там ми знайдемо ще одну глуху кімнату, яка ліворуч межує з семигранною залою, і підемо праворуч шляхом, аналогічним тому, який я тільки-но тобі описав, і він приведе нас до західної башти».

«Так, це якби всі кімнати мали виходи у всі інші кімнати…»

«Справді. Тому нам потрібна буде твоя мапа, на якій ми позначимо стіни без отворів, щоб знати, на скільки ми відхилилися. Та це не буде важко».

«А ви певні, що все буде саме так?» — збентежено спитав я, бо все це здалось мені надто простим.

«Так і буде, — відповів Вільям. — Omnes enim causae effectuum naturalium dantur per lineas, angulos et figuras. Aliter enim impossibile est scire propter quid in illis[168], - зацитував він. — Це слова одного з великих оксфордських учителів. Та, на жаль, ми ще не все знаємо. Ми зрозуміли, як не заблукати. А тепер треба зрозуміти, за якою закономірністю розміщені по кімнатах книги. Стихи з Одкровення мало що нам говорять, до того ж вони нерідко повторюються в різних кімнатах…»

«А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п'ятдесят шість стихів!»

«Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. Їх, схоже, менш, ніж п'ятдесят — тридцять чи двадцять… О-о, на Мерлінову бороду!»

«Чию бороду?»

«Байдуже, був такий чаклун в моїх краях… Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!»

«Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!»

«Більш-менш так — мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді».

«Але де починається цей текст?»

«З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти… або ж… Звісна річ, з написів червоним кольором!»

«Їх же багато!»

«А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові».

«Як так може бути, — мовив я захоплено, — що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?»

«Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим».

«Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!»

«Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума».

«Та для бібліотеки цього досить, правда?»

«Так, — мовив Вільям. — Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого