Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Такий сильний, глибинний зв'язок зі стихією, як в нашого героя, не виникає на порожньому місці. Так, Грегор з дитинства любив рослини, землю, допомагав матері з городом, порався з квітами. Вони сплетали одне одному вінки та браслетики з гілочок. Але це було, згідно з запевненнями старшого брата і пари сусідських дітлахів, надто «по-дівочому». І Грегор не раз бував битим за своє хобі. Так, він ніколи не стояв бовваном і давав здачі, проте старший братик Марк був вдвічі важчий, плюс його вічні поплічники Вім і Горст, які ненабагато поступалися Марку в габаритах... Загалом, хоч кожному з трьох періодично доводилося хизуватися розквашеним носом від Грегора, все-таки вони були сильнішими. І їх було більше.

Проте одного разу, коли Грегору вдалося дуже сильно розбити губу братові, що викликало в останнього сильний спалах гніву, ця їхня «забава» перейшла на зовсім інший рівень.

– Ну  що ж, виродок, якщо тобі так подобається в землі копатися, зараз я тобі влаштую! Накопаєшся вдосталь! – Прогарчав, спльовуючи кров із губи, Марк.

Зв'язавши Грегора своїми поясними ременями по руках і ногах, брат із спільниками відтягли хлопця до старого, розлогого дуба, що ріс біля околиці села. Був уже вечір і ніхто з дорослих нічого не помітив, а Грегору, щоб не кричав, ткнули до рота його власну кепку.

Як швидко троє здорових, шістнадцятирічних сільських хлопців можуть вирити лопатами метрову яму? Дуже швидко. Але маленькому, пов'язаному по руках і ногах хлопчику, який далеко не був ідіотом, хотілося б, щоб вони копали вічність. Він здогадався, яка безглузда і до тремтіння страшна ідея спала на думку його жорстокому брату. А коли його поклали в яму і почали закопувати – все, що міг зробити Грегор, це невиразно мукати у свій імпровізований кляп і крутитися, наче вуж на сковороді. Але на цьому все.

– Марку… може, годі? Думаю, він усе зрозумів. – Промимрив Горст.

– Заткнися і закидай! Нічого з ним не станеться, тут всього метр глибини і ґрунт пухкий. Хай полежить, подумає над своєю поведінкою! А я подумаю – чи розкопувати його потім!

На цьому всі спроби врятувати Грегора скінчилися. Далі, з кожним помахом лопати, видима Грегором область зменшувалась і зменшувалась. Лежачи на боці, хлопчикові довелося заплющити очі, щоб у них не потрапила земля, що летить зверху. Однак він не переставав мичати і звиватися, марно сподіваючись порвати ремені. Він був у такому жаху, так сильно намагався покликати на допомогу, мукаючи крізь свою кепку, що зовсім пропустив момент, коли зрозумів, що більше не може звиватися, бо закопаний повністю.

Мабуть, він мав померти.

Але йому не пощастило, він вижив. Бо жорстокий і дурний старший брат відкопав його вчасно. А через декілька тижнів – закопав Грегора знову. І знову. І знову. Щось йому в цьому знущанні над молодшим братом дуже сподобалося. І тепер щоразу, коли Марку здавалося, що молодший поводиться неналежним чином, відмовляється виконувати навіжені накази, або просто в періоди поганого настрою – той відловлював бідолаху і закопував. Після дуба були й інші місця. Та інші ями. Вони ставали дедалі глибшими, а Марк стояв і чекав усе довше. Це зараз, ввібравши науку в Університеті, життєвий досвід і сотні прочитаних книг, майстер Грейткіллс розумів, що старший брат був просто хворим на психопатію з нереалізованим комплексом влади та маніакальним синдромом. Братець заходив усе далі і далі, потайки сподіваючись одного разу відкопати вже неживе тіло. Так, у ті часи Грегор просто як вогню почав боятися Марка. Батькам сказати було страшно, тому що вони всі все-таки жили в одному будинку. І старший одразу дав зрозуміти, що якщо «малятко Грегорі» поскаржиться матусі з татком, то наступного разу Марк просто «забуде» його відкопати.

Хоча, варто визнати, що найстрашнішим було саме перше «поховання». Тоді, десь після півгодини вимушеного лежання в імпровізованій могилі, коли кисень добігав кінця і в хлопчика почала з'являтися задишка, Грегору стало здаватися, що він чує, ніби земля робить вдих. А потім видихає. Повільно і велично, як і належить найбільшій зі Стихій. Грегор спробував дихати в унісон із землею. І чи то дуже повільні вдихи увігнали його в щось на кшталт трансу, чи ще що, але коли старший братик з подільниками розкопали Грегора, він був цілком бадьорим і навіть не замерз.

Вдруге його закопували біля річки. Глибока яма. Більш вологий, важкий та прохолодний ґрунт. Цього разу Грегор не тільки почув «дихання землі», він ще й відчув, як поряд протікає річка. Як копошиться зовсім недалеко сімейство мишей у своїй нірці. І як соки очерету, що ріс поруч, течуть уздовж стовбурів, наливаючи їх силою Життя. Спершу Грегор злякався нових відчуттів, а потім так захопився вислуховуванням монологу природи, що й не помітив, коли його відкопали.

В день п’ятого інциденту вкрай злий через нещодавнього прочухана від батька Марк пішов ва-банк. Злісний старший брат вирішив поєднати всі страхи сільських жителів в одному, закопавши молодшого ближче до заходу сонця поряд із цвинтарем. Так відчайдушно Грегор ще не бився. Розбивши спільникам брата губи, а йому самому вже вкотре розквасивши носа, він у результаті так розлютив їх, що його кинули в яму несвідомим, попередньо влаштувавши найжорсткішого прочухана в світі (як тоді здавалося дванадцятирічному Грегору).

І ось, лежачи під землею з розбитим обличчям та зламаними ребрами, маленький Грегор збирався вмирати. Сил не було навіть на те, щоб «дихати разом із землею», як він став називати собі цей стан. Проте вперше його опанував не страх перед братом, а гнів. Така лють розібрала хлопця, що він, забувши про біль, почав виношувати план помсти. А в голові билося одне й те саме: «От їх би самих так! Сюди, під землю! Щоб спробували, як це! Щоб знали, як страшно тут може бути!».