Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Так, от тільки річ не в кріслі й не в тому, що хлопаки з рятувальної служби знайдуть її в одній кімнаті з голим погризеним трупом її чоловіка. Джессі думала, що готувалася б рушати в «мерседесі», навіть якби телефон працював належним чином, навіть якби вона вже ви­кликала поліцію, швидку й маршовий оркестр Дірінгської школи. Тому що важливий не телефон, зовсім ні. Важливо… ну…

«Важливо те, що мені треба вшитися звідси просто зараз, — подумала Джессі й раптом здригнулася. Голі руки вкрилися сиротами. — Бо те створіння повернеться».

У яблучко. Проблема не в Джералді, не в кріслі й точно не в тому, що подумають рятувальники, коли приїдуть і побачать цю ситуацію. Проблема навіть не в телефоні. Проблема в космічному ковбої, її старому другові, докторові Думі. Саме тому вона вдягається й проливає ще ­трохи крові, замість того щоб докладати зусиль для відновлення зв’язку із зовнішнім світом. Чуже створіння десь близько, у цьому вона була певна. Воно лише чекає темряви, а темрява прийде вже незабаром. Якщо Джессі відключиться, намагаючись відсунути крісло від стіни або радісно повзаючи в пилюці й павутинні позаду нього, то може ще бути тут, зовсім сама, коли прибуде те створіння з валізою із кістками. І навіть гірше, на той момент вона ще може бути жива.

Та й, крім того, її гість таки обрізав дроти. Джессі ніяк не могла це знати… але в душі все одно розуміла, що так і є. Якщо вона пройде через тяганину з кріслом, вставить штекер у роз’єм, телефон усе одно не працюватиме, так само як телефон на кухні й у сінях.

«Та й узагалі, що тут такого? — сказала вона голосам. — Я планую виїхати на головну дорогу, от і все. Порівняно з експромтною операцією зі склянкою, суванням подвійного ліжка через усю кімнату і втратою пінти крові, це буде просто поїздочка з вітерцем. “Мерседес” — машина хороша, дорога до траси пряма. Я пхатимуся до шосе 117 на швидкості миль із десять, а як доїду й почуватимусь надто втомленою, щоб ще дістатись універмагу “Дейкін”, то просто з’їду на узбіччя, ввімкну аварійку, а коли побачу, що хтось під’їжджає, — ляжу на клаксон. Найважливіше в машині — це замки. Як тільки я сяду всередину, то замкну всі двері. Воно не зможе пролізти».

«Не зможе», — спробувала поглузувати Рут, але Джессі здалося, що і та трохи злякана — саме так, навіть Рут.

«Правильно, — відповіла Джессі. — Це ж ти завжди казала, що мені варто частіше забувати про голову й робити те, що велить серце, правда? Ще й як. І ти, Рут, знаєш же, що мені зараз велить серце? Каже, що “мерседес” — мій єдиний шанс. Якщо хочеш із цього посміятися — вперед… але я вже вирішила».

Рут, однак, сміятися не хотіла. Рут замовкла.

«Джералд віддав мені ключі просто перед тим, як ви­йшов з машини. Він тоді потягнувся назад за портфелем. Так же, правда? Боже, лиш би мене тут не підвела пам’ять».

Джессі запхала руку в ліву кишеню спідниці й знайшла лише кілька серветок. Потяглася правою долонею, боязко притискаючи її до зовнішнього боку, і видихнула з полегшенням, коли відчула знайомий випин ключів від автомобіля й великого круглого брелока, який Джералд подарував їй на попередній день народження. На дармовисі були слова «СЕКСІ-ШТУЧКА». Джессі вирішила, що ще ніколи не почувалася менш сексі й більше штучкою за все життя, але це нормально, з цим вона може змиритися. Ключ у неї в кишені, ось що важливо. Ключ — це її квиток із цього страшного місця.

Кеди лежали один біля одного під телефонним столиком, але Джессі вирішила, що одягу з неї наразі вистачить. Вона почала повільно, дрібними калічними кроками пробиратися до дверей у коридор. Дорогою нагадала собі, перш ніж виходити назовні, перевірити там телефон — гірше від цього не буде.

Джессі заледве обігнула узголів’я ліжка, коли навколо знову почало вислизати світло. Наче яскраві промені, що падали через західне вікно, насправді під’єднані до рео­стата регулювання, і хтось почав його скручувати. Промені потьмяніли, і разом з тим зникла діамантова крупа, що крутилася в них.

«О ні, тільки не зараз, — благала вона. — Прошу, та ви жартуєте».

Але світло продовжувало тьмянішати, і Джессі зрозуміла, що її знову несе, верхня частина тіла описує в повітрі дедалі ширші кола. Вона спробувала намацати стовпчик ліжка, але натомість схопилася за скривавлений наручник, з якого нещодавно вибралася.

«20 липня 1963 року, — незв’язно подумала вона. — 17:42. Повне затемнення. Чи хоч хтось посвідчить?»

Ніс наповнив запах поту, сперми й батькового одеколону. Їй хотілося виблювати, але на це раптом не вистачало сил. Джессі спромоглася на два нестійкі кроки, а тоді повалилася на кривавий матрац. Очі були розплющені й час від часу кліпали, але поза тим вона лежала, обм’якла й непорушна, наче її потопельницею винесло на якийсь безлюдний пляж.

34

Першою думкою після повернення було те, що темрява означає смерть.

Другою — що якби вона померла, то права рука не боліла б так, наче її запалили напалмом, а тоді оббілували лезами. Третім прийшло розпачливе усвідомлення, що, оскільки навколо темно, а очі в неї розплющені — принаймні так здавалося, — напевно, сонце вже зайшло. Від цього Джессі квапливо висадилася з того проміжного місця, де лежала не зовсім непритомна, але в глибокій пост­шоковій апатії. Спершу Джессі не могла пригадати, чому думка про захід сонця так її лякає, а тоді

(космічний ковбой — монстр любови)

усе повернулося до неї, потоком настільки сильним, що бив наче електрошок. Вузькі мертвотно-бліді щоки, високе чоло, палкі очі.

Поки вона напівсвідома лежала на ліжку, знову здійнявся сильний вітер, і задні двері знову грюкали. Якусь мить єдиними звуками були шум вітру й стукіт дверей, а тоді в повітрі здійнялося довге й тремтливе завивання. Джессі здалося, що це найжахливіший звук, який вона будь-коли чула. Від нього уявлялася жертва передчасного поховання після того, як її ексгумували й дістали з труни, жива, але божевільна.

Звук затих у тривожній нічній темряві (і ця темрява таки нічна, тут жодних сумнівів), але за мить озвався знову: нелюдський фальцет, сповнений ідіотичного жаху. Він кинувся на неї, ніби жива істота, від чого Джессі безпорадно здригнулася на ліжку й потяглася до вух. Вона прикрила їх, але коли крик пролунав утретє, це не до­помогло.

— Ой ні, — простогнала вона. Їй ще ніколи в житті не було так холодно, так холодно, так холодно. — Ой ні… не треба.

Виття понеслося вглиб вітряної ночі й поновилося не одразу. Джессі отримала вільну мить, щоб перевести подих і зрозуміти, що то просто собака — мабуть, той самий, як на те пішло, котрий зробив з її чоловіка особистий макдрайв. Тоді крик поновився, і було неможливо повірити, що хоч якась істота в людському світі здатна видавати такий звук. Це точно банші чи вампір, що корчиться з кілком у серці. Поки завивання підносилося до кришталевого піка, Джессі зненацька зрозуміла,