Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Побоювання справдилися, воно повернулося. Собака це якось знає, якось відчуває.

Джессі вся затрусилась. Очі ошаліло стрибали по кутку, де минулої ночі бачили гостя, — кутку, де він залишив сережку з перлиною та один слід стопи. Зараз було надто темно, щоб розгледіти ті артефакти (звичайно ж, якщо припустити, що вони взагалі там є), але на секунду Джессі здалося, що вона побачила в кутку саме створіння, і тоді відчула, як до горла здіймається крик. Вона міцно склепила очі, знов розплющила їх і не побачила нічого, крім розхитаних вітром тіней за західним вікном. Далі в тому напрямку, на лінії горизонту, за звивистими обрисами сосон, виднілася блякла золота стрічка.

«Година десь сьома, але якщо видно захід сонця, то, може, ще не так пізно. Це означає, я була непритомна приблизно годину, півтори максимум. Може, ще не так пізно, щоб звідси забратися. Може…»

Цього разу собака наче закричав. Від цього звуку Джессі захотілося кричати у відповідь. Вона вхопилася за один зі стовпців ліжка, бо знов захиталася на ногах, і зненацька зрозуміла, що не пригадує, як взагалі встала з ліжка. Отак її перелякав той пес.

«Візьми себе в руки, мала. Глибоко вдихни й візьми себе в руки».

Вона підкорилася, глибоко вдихнула, і запах, який втягнула з повітрям, був їй знайомий. То був наче той безбарвний запах мінералів, що стільки років переслідував її, — запах, який для неї означав секс, воду і батька, — але не зовсім той. У цій версії домішався якийсь інший сморід чи смороди — старий часник… давня цибуля… земля… може, немиті ноги. Запах скинув Джессі назад у криницю років і наповнив безпорадним, несформульованим страхом, наче в дитини, що відчуває, як безлика, безіменна істота — якесь Воно — терпляче чекає під ліжком, щоб та витягла ногу… чи, може, звісила руку…

Вітер дув. Двері грюкали. А десь поруч тихо заскрипіла дошка, як роблять дошки, коли хтось намагається легенько й безшумно крастися.

«Воно повернулося, — прошепотів їй розум. Це заговорили всі голоси одночасно, вони переплелися в товсту косу. — Це той запах, що відчуває пес, що відчуваєш ти, і, Джессі, саме тому заскрипіла дошка. Те створіння, що було тут минулої ночі, повернулося по тебе».

— О Боже, ні, — застогнала вона. — Боже, ні. Господи, ні. Боженьку, тільки б це була неправда.

Вона спробувала поворухнутись, але ноги наче примерзли до підлоги, а ліву руку ніби прицвяхувало до стовпця ліжка. Страх надійно знерухомив її, як наближення світла передніх фар знерухомлює оленя чи кролика посеред дороги. Вона просто стоятиме на місці, ледь чутно стогнучи й намагаючись молитися, доки воно не прийде до неї, прийде за нею — космічний ковбой, жнець любови, просто якийсь комівояжер мертвих, що ходить від дверей до дверей, із сумкою, повною кісток і обручок, замість щіточок «Емвей» чи «Фуллер».

Слізливі завивання собаки здійнялися в повітрі, здійнялися в її голові, доки Джессі не здалося, що зараз вона ну точно здуріє.

«Я сплю, це мені сниться, — подумала Джессі. — Тому й не пам’ятаю, як встала. Сни — це наче “Скорочені книжки Рідерз Дайджест” для розуму, тому, коли спиш, не пам’ятаєш отаких неважливих речей. Я відключилася, так, точно, але замість коми провалилася в природний сон. Думаю, це означає, що кровотеча припинилася; не думаю, що люди, які спливають кров’ю, під час відключки бачать кошмари. Я просто сплю, та й по всьому. Сплю, і мені сниться просто дідусь усіх поганих снів».

Казково заспокійлива думка, не сходиться тут лиш одне: це неправда. Рухливі тіні дерев на стіні біля комода — реальні. Так само як і той дивний запах, що розноситься будинком. Вона не спить і мусить ушиватися звідси.

«Я не можу рухатися!» — заремствувала Джессі.

«Ще й як можеш, — похмуро відповіла їй Рут. — Ти ж не для того з тих їбаних наручників вилізла, щоб просто здохнути, дівулю, правда ж? Рухайся вже — не мені тобі розповідати, як це робити».

— Ні, — шепотнула Джессі й легенько стукнула тильним боком правої долоні об стовпчик. Це принесло миттєвий і грандіозний розрив болю. Лещата паніки, що тримали її на місці, роздробилися, наче скло, і коли собака знову проголосив своїм пронизливим завиванням, Джессі його заледве почула: її долоня була набагато ближче й вищала незмірно гучніше.

«І ти ж знаєш, що робити далі, дівко… правда?»

Так. Час ставати на лижі й чухрати звідси, зробитися кішкою й драпати подалі. На мить виникла думка про Джералдову рушницю, але Джессі відкинула її. Вона найменшого поняття не мала про те, де зброя, навіть чи вона взагалі десь тут.

Джессі повільно, обережно пішла кімнатою на ватяних ногах, знову витягнувши ліву руку, щоб тримати рівновагу. Коридор за дверима спальні перетворився на карусель для рухливих тіней, праворуч були прочинені двері гостьової спальні, а ліворуч — резервна кімнатка, що слугувала Джералдові кабінетом. Далі коридором ліворуч була арка, що вела на кухню й у вітальню. Праворуч — незамкнені задні двері… «мерседес»… і, можливо, свобода.

«П’ятдесят кроків, — подумала вона. — Точно не більше, а мабуть, і менше. Тому рухайся, добре?»

Але спочатку вона просто не змогла. Хоч як чудно це звучало б для людини, яка не пережила того, що пережила Джессі за останню добу, спальня давала їй певну похмуру безпеку. А от коридор… там що завгодно може чигати. Будь-що. А тоді об західну стіну будинку, просто за вікном, щось стукнулося, наче кинутий камінь. Джессі й сама вереснула від жаху, перш ніж зрозуміла, що то просто гілка вікової блакитної ялини, що росте коло тераси.

«Візьми себе в руки, — суворо промовила Періжечок. — Візьми себе в руки й забирайся звідси».

Вона хоробро, похитуючись, рушила вперед, не опускаючи лівої руки, півголосом рахуючи кроки. На дванадцятому Джессі пройшла повз двері гостьової спальні. На п’ят­надцятому дійшла до Джералдового кабінету і в ту мить зачула тихе монотонне сичання, ніби з дуже старого радіатора виходить пара. Спершу Джессі не пов’язала цей звук з кабінетом. Їй здалося, що вона сама його створює. Тоді, коли вона підняла праву ногу, щоб зробити шістнадцятий крок, звук посилився. Цього разу сичання почіткішало, і Джессі зрозуміла, що це точно не вона, бо затамувала подих.

Повільно, надзвичайно повільно Джессі повернула голову в бік кабінету, де її чоловік більше ніколи не працюватиме над короткими письмовими викладами справ, одну за одною смалячи «марльборо» і наспівуючи собi пiд нiс старі хіти «Біч Бойз». Будинок кректав навколо неї, наче старий корабель, що йде відносно важким морем, скриплячи різними суглобами, поки вітер штовхається об нього холодним повітрям. Тепер окрім грюкоту дверей вона чула ще й ляскання віконниці, але всі ці звуки були десь далеко, у якомусь іншому світі, де дружин не прико­вують наручниками, чоловіки не відмовляються слухати, а нічні створіння нікого не переслідують. Повертаючи голову, вона чула, як власні м’язи й сухожилля в шиї скрегочуть, наче пружини старого ліжка. Очі пульсували в очницях, як кусні розпеченого вугілля.

«Я не хочу дивитися! — кричав розум. — Не хочу дивитися, не хочу бачити!»