Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ся річ над усяку міру непокоїла цісаря, адже у його племени існував такий варварський звичай, що коли дівчина оддається заміж, дикун, який бере її за дружину, повинен наприпочатку неодмінно зламати сю перетинку, по чому вже судять, чи ж вартий майбутній чоловік своєї нареченої, власне, опісля чого і настають весільнії фестини. Сей Поухатан, як то нам сказали, кілько разів обирав зі свойого племени воїнів, які мали б пошлюбити сю Покахонтас, але кождного разу од церемонії потрібно було одмовлятися, бо хоч би яких зусиль вони докладали, жаден не потрапив позбавити її цноти, і у своїх спробах більшість з них при цьому завдали собі ран; тоді як правильним було б ранити її, завдавши якомога більшої шкоди, адже рівень сих пошкоджень і вважався мірою чоловічої моці. І оскільки дикуни мають звичай оддавати своїх доньок заміж у віці дванадцяти років, то се вже вважалося ганьбою, коли цісар має доньку шістьнадцяти літ, яка й досі ще ходить у дівках.

У продовженє своїх слів [Поухатан] сказав, що оскільки його донька визнала за потрібне врятувати мойому капітану житє, тогди як цісар, собі на втіху, мав намір вибити йому мізки, то у сім разі мойому капітанові слід ниньки вважати себе її нареченим, і він повинен піддати себе тому ж самому спитку (себто спробувати проникнути до венериного грота), якого зазнали попередні женихи. Обаче… з тією ріжницею, що коли він зазнає невдачі, його дикунська принцизна, лише зганьбивши себе, вважатиметься старою дівою, а голову мойого капітана, якщо він не виявиться кращим од решти, знову покладуть на теє камінє, і палиці без жалю і загаю лупцюватимуть його, аж поки з нього не повилітають геть усі мізки.

Усі ті речі, які б принизили будь-яку англійську леді, Покахонтас слухала з непідробною радістю; мій капітан також радо на се пристав (зрештою, у нього не було жадного иньшого виходу). Я, зі свойого боку, також був радий знову дістати бодай маленьке відроченє вироку, за яким мав би опинитися на каменюці різника; але оскільки дикуни були такої міцної статури, а мій капітан будови був хирлявої, я не бачив, як він може досягти тріюмфу там, де вони зазнали поразки, хіба що існувала якась дивовижна диспропорція, причім в обох випадках, між тим, що в них було видко очам звичайного спостерігача, і тим, що приховувалося. Скидалося на те, що моя доля залежала од долі мойого капітана, і тому я казав йому: «Боже поможи», — вважаючи, що краще вже завсіди слухати його безкінечні похвальби (які, поза усякими сумнівами, послідують за цим), аніж забруднити своїми мізками палиці сих дикунів, бо ж саме така доля і чекала на мене у разі, якщо його спіткає невдача. Сей хтивий герць було призначено на сьвітанок, і він мусів відбутися там, де в них було щось схоже на громадський пляц, що був перед хижою цісаря, й усім мешканцям наказали бути присутніми при сьому. Лише сього одного було б доста, аби одбити бажанє у простого чоловіка, до яких належу і я, котрий зазвичай поклоняється Венері (я й сам роблю се у такий ярміс) на затемненому ложі без зайвих сьвідків; обаче мойого капітана се, видко, анітрохи не бентежило, і, щиро кажучи, він, здавалося, навіть прагнув вчинити сей спробунок привселюдно. Се, я так гадаю, може бути відповідною мірою його свинської натури, адже якщо джентльмен і вимушений навсупір своїй волі вчинити якусь бридку річ, то він її сповнить якомога скоріше, не привертаючи зайвої уваги, якщо се тілько можебна річ, тогди як повійник і дурень зчинить навколо себе галас, приваблюючи погляди всього сьвіту до своїх безглуздих учинків і розбещености, і нігди не заспокоїться, доки не матиме глядачів, що спостерігатимуть за його витворками…

[На сьому закінчується наявна частина сих записок]

— От дідько, це ж треба — урватися на такому місці! — скінчивши читання скрипту, вигукнув Ебенезер і поквапився знайти Берлінґейма. — Там більше нічого не було, Генрі?

— Жодного слова, присягаюся, бо ж я прочесав геть усе місто в пошуках решти.

— Але ж, бігме, хтось же має знати, що там відбулося далі — чи ж сповнив свою обіцянку цей паскудник Сміт, і чи вдалося твоєму предку зберегти своє життя.

— Ну, що ж, — відповів Берлінґейм, — принаймні нам відомо, що їм обом вдалося врятуватися, бо того ж таки року Сміт вирушив досліджувати Чесапіцьку затоку, а Берлінґейм повинен був записати цю оповідь. І, крім того, якщо я не байстрюк, то він неодмінно мусив би згодом одружитися, бо ж у цій оповіді він жодним словом не обмовився про свою родину. Їй-бо, Ебене, я не можу передати тобі, як мені кортить взнати решту.

— І мені, — розсміявся Ебенезер, — бо хоч поетом вона начебто й не була, однак про цю Покахонтас можна сказати, що коли порівняти її зі мною, то вона мусила б бути вдвічі незайманішою.

На Ебенезеровий подив, Берлінґейм у відповідь густо почервонів.

— Це не те, що я мав на мислі.

— Авжеж, я добре знаю, що не це; тебе цікавлять твої предки. Але те, інше питання — то не вульгарна допитливість; невинність, що пала, завжди річ повчальна, і світу ніколи не набридає слухати розповідь про це. І що тяжче таке падіння, то краще.

— Справді? — усміхнувся Берлінґейм, відновивши свою внутрішню рівновагу. — Прошу, розкажи мені, і який же урок можна з цього винести?

— Це доволі дивно, що нині я маю виконувати роль учителя, а ти мусиш бути учнем, — сказав Ебенезер, — втім, маю визнати, що цей предмет близький моєму серцю і я приділив йому чимало уваги. Мій висновок такий — людство дістає з подібних історій дві моралі: воно бачить падіння невинності або падіння гонору. Прообразом першого є Адам, прообразом другого — Сатана. Саме лише перше не містить у собі тої гостроти трагедії, яка є в другому: незайманиця, чиста і проста, як Покахонтас зі своєю дівочою болоною, є ані доброю, ані злою; їй тільки заздрять, як заздрили й Адаму ті, що вже пали. Вони потайки зрадіють, побачивши, як її сплюндровано, це все одно, як бідняки всміхаються, бачачи, як грабують багатія, — і навіть якщо ті, що пали, є доброчесними людьми, то хтозна, чи відчуватимуть вони до неї щось більше, ніж одволіклий жаль. Друга ж натомість є самою суттю