Читати книгу - "Симпатик"

Однак атмосфера всередині затишного залу готелю була життєрадісна. Якийсь підприємець орендував його, щоб поставити «Фантазію», і в результаті це було місце без жодної ознаки знедолених, зі стильними чоловіками в шитих на замовлення костюмах і чудовими жінками в бальних сукнях. Наша майбутня буржуазія знайшла роботу по сорок годин на тиждень з понаднормовими і, напхавши гаманці достатньо для того, щоб зручніше влаштуватися, тепер вийшла на полювання за вином й піснями. Поки ми з Боном влаштовувалися за столиком у кінці залу, привабливий співак у піджаку болеро зачаровував глядачів повною сердечного болю версією «Міста смутку» Фам Дуя. Чи можна було інакше співати про місто смутку, місто, яке носив з собою у вигнанні кожен з нас? Чи ж «смуток» не найпоширеніший після «кохання» іменник у нашому ліричному репертуарі? Ми стікали слиною, прагнучи смутку, чи просто навчилися любити те, що нас змушували їсти? Для відповіді на ці питання був потрібен або Камю, або коньяк, а що Камю був недоступний, я замовив коньяк.

За ці келихи я без вагань платив готівкою, отриманою за нещасний випадок, яка вже добігала кінця, бо твердо вірив, що гроші не живуть, доки їх не витратять, особливо в компанії друзів. Коли я помітив сивого капітана та беземоційного лейтенанта, що присмокталися до пива біля бару, то замовив коньяку і їм. Вони підійшли до нашого столика випити за дружбу, хоча я досі не порушив перед Генералом питання про моє повернення. Однак саме такий був мій намір, і я радо купив нам ще випити. Коньяк, цей еквівалент материного поцілунку для дорослих чоловіків, усе робив кращим, і ми насолоджувалися ним, поки співаки змінювали одне одного на сцені. Чоловіки й жінки наспівували, голосили, зітхали, співали на все горло, стогнали, гарчали, і байдуже, що вони співали чи як, натовп обожнював їх. Усі ми, навіть Бон, перенеслися назад у часі завдяки легеням співаків, через роки та милі до нічних клубів Сайгона, де смак шампанського, крім звичних ароматів і відтінків, завжди трохи відгонив сльозами. Забагато сліз — і людина була переможена; жодної сльози — і людина не була зачарована. Однак краплина цього еліксиру — все, що було потрібно язикові, перш ніж вимовити одне-однісіньке ім’я: Сайгон.

Це слово згадував чи не кожен з виконавців, і конферансьє теж. Цей гід до країни «Фантазії» був чоловіком скромної будови, скромно вбраним у сірий фланелевий костюм, єдиним блискучим елементом у нього були окуляри. Я не бачив його очей, однак ім’я впізнав. Поет друкувався в літературних журналах і газетах, писав ніжні, ностальгічні вірші про текстури повсякденного життя. Пам’ятаю один з них, про прозріння, віднайдене у промиванні рису, і якщо самого прозріння Поета я й не запам’ятав, то виражене у вірші прагнення знайти зміст навіть у найнудніших обов’язках пам’ятаю. Іноді, коли я промивав рис і занурював руку в мокрі насінини, я згадував Поета. Тепер пишався з того, що в нашій культурі Поет може вести вечір вина й пісень для простих людей. Ми поважали наших поетів, припускаючи, що вони можуть навчити нас чогось важливого, і цей Поет таки навчив. Він написав кілька колонок для газети Сонні, пояснюючи примхи американського способу життя чи культурні розбіжності між нами й американцями, й у тому ж стилі зараз прикрашав представлення співаків коротенькими лекціями з нашої чи американської культури.

Коли настав час Лани співати, він почав словами:

— Дехто з вас, можливо, чув, що американці — це нація, яка любить мріяти. Це правда, бо, хоч і кажуть, що Америка — країна добробуту, це насправді країна мрій. Тут ми можемо мріяти про що завгодно, правда ж, пані та панове? Я розповім вам про свою Американську Мрію. — Говорячи, він тримав мікрофон з такою обережністю, наче це була паличка динаміту. — Моя Американська Мрія в тому, щоб ще раз побачити перед смертю землю, де я народився, скуштувати ще раз дозрілу хурму з дерева в садку моєї родини в Тайніні. Моя Американська Мрія — повернутися додому, щоб запалити пахощі на могилах моїх пращурів, щоб блукати нашою прекрасною країною, коли вона нарешті стане мирною і звуки пострілів більше не перекриватимуть криків радості. Моя Американська Мрія — ходити від міста до села, від села до ферми і бачити, як сміються і бавляться хлопчики й дівчатка, що ніколи не чули про війну, від Дананга до Далата, від Камау до Тяудока, від Садека до Сонгкау, від Б’єнгоа до Банметгуота…

Подорож поїздом великими й малими містами і містечками тривала, але я зійшов у Банметгуоті, моєму рідному містечку на схилі, містечку червоного ґрунту в гірському краю найкращих кавових бобів, краю гуркотіння водоспадів, роздратованих слонів, голодних зяраїв[71] у настегенних пов’язках, голоногих і гологрудих, землі, де померли мої батько й мати, де моя пуповина похована на вбогому клаптику материної землі, де героїчна Народна армія завдала першого удару під час визволення Півдня у великій кампанії сімдесят п’ятого року, землі, що була моїм домом.

— Це моя Американська Мрія, — мовив Поет. — Що, попри одяг, який я ношу, чи їжу, яку я їм, чи мову, якою я говорю, моє серце лишиться незмінним. Саме тому ми зібралися сьогодні тут, пані та панове. Хоча ми не можемо потрапити додому в реальності, у «Фантазії» ми можемо повернутися.

Публіка щиро й палко аплодувала нашому поетові діаспори, однак він, мудрий чоловік, знав, що ми зібралися тут не для того, щоб слухати його, а з іншою метою.

— Пані та панове, — сказав він, піднявши руку, щоб заспокоїти натовп. — Дозвольте представити вам ще одну Американську Мрію, нашу в’єтнамську фантазію…

Поки не знана за самим лише ім’ям, як Джон, Пол, Джордж, Рінго та Марія, вона вийшла на сцену, вбрана в червоне оксамитове бюстьє, міні-спідницю з леопардовим принтом, чорні шкіряні рукавички та височенні шкіряні чоботи на підборах-шпильках. Моє серце зробило б паузу лише від чобіт, підборів чи гладенької ділянки її плаского животика, оголеного між спідницею та бюстьє, однак поєднання всіх трьох просто зупинило його й побило з завзятістю поліційного загону Лос-Анджелеса. Поливши серце коньяком, я його звільнив, однак, просочене алкоголем, воно