Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Дякую, — кивнула вона. — Хоч насправді я просто шукала способу вибратися звідси живими.

Кіпс потер долонею потилицю:

— Стривайте! З ваших із Люсі розповідей я зрозумів, що тутешній «інший Лондон» не можна вважати безлюдним, — він ковтнув слину. — Ба більше, це вам не якесь зачухане село з двома-трьома привидами. Тут їх цілі натовпи... А що робити з Джорджем? Хіба він подолає таку відстань? А накидки — чи надовго їх вистачить?..

— Зі мною все буде гаразд, — обірвав його Джордж уперто. — Упораюсь. Іншого вибору в нас немає.

— А як ти думаєш, Люсі?

Я думала тоді багато про що, але насамперед про те, як мені подолати паніку, що почала огортати мене від самісінького початку перебування в Іншому Світі. То була та сама паніка, що відбирає в тебе здоровий глузд і сковує, мов крига, все твоє тіло. Я пригадувала всі свої страхи з останньої мандрівки на Той Бік і поступово мені здавалось, ніби кімната все меншає й меншає, от-от розчавить мене... Я відчувала, що задихнусь, якщо ми негайно не вийдемо на свіже повітря.

— Думаю, що Голлі має рацію, — сказала я. — Нам треба спробувати знайти інший портал. А з Марісою — це вже як пощастить. А зараз... ходімо мерщій, дуже прошу вас.

***

Як і спальня, сходовий майданчик скидався на той, що залишився в нашому світі, хоч і втратив тут свої звичні домашні риси. Просто порожні, вкриті інеєм стіни — і все. Ніяких прикрас та килимів, лише голі дошки підлоги з кривими, наче людські вени, тріщинами. Майданчиком снувався туман. Мертва тиша дзвеніла в наших вухах.

Килимів на сходах не було. Наші кроки гучно відлунювали, коли ми поволі рушили сходами вниз. Ми майже дісталися до першого поверху, коли туман закурився і повз нас пробіг до передпокою присадкуватий кремезний чолов’яга. Серед цілковитої тиші він промчав від кухні до парадних дверей, майнув на порозі й тут-таки пропав з очей.

Локвуд, який ішов першим, рвучко зупинився, здивований цим видовищем. Далі обернувся до мене й прошепотів:

— Хто це був?

Я не відповіла. Локвуд рушив далі. Зійшовши зі сходів, ми опинились у передпокої й через парадні двері вибрались надвір, під вугільно-чорне небо.

Уздовж Портленд-Роу стояв легенький туман, бруківка була вкрита білою памороззю. Усе довкола заливало кволе, мертвотне світло, що не відкидало тіней. Захисних ліхтарів не було взагалі—так само, як і залізних воріт та огорож біля будинків. Самі будинки перетворились на сірі брили.

На вулиці ми знову помітили кремезну постать, вона, незграбно шкутильгаючи й не озираючись, прямувала геть від нас. Невдовзі її поглинув туман, і знову запала тиша.

— Хто це був? — повторив Локвуд. — Хто ще був у нашому домі, крім нас?

Аж тут мені сяйнула думка. Я, здається, зрозуміла, хто це був. Я озирнулась на чорний прямокутник парадних дверей.

— Зачекайте мене тут, — попросила я.

Обернувшись, я пішла назад до будинку. Стіну біля сходів поорали тріщини, деякі з них були такі широкі, що туди можна було просунути палець. Напівпрочинені двері кухні вкрились інеєм і примерзли до підлоги, тому мені ледве вдалося протиснутись туди. На самій кухні було дуже темно, проте я все-таки зуміла розгледіти, що й наш стіл, і шафи, й буфети зникли. Краєм ока я вловила їхні бліді контури, та варто мені було повернутись туди, як вони пропадали.

Як я й сподівалась, біля стіни стояв стрункий чоловік із розкуйовдженим волоссям. Стояв на тім самім місці, де я залишила склянку з привидом. Дух черепа — я й надалі зватиму його так — був сірий і напівпрозорий, проте, так би мовити, цілісний, сформований. Зовні то був сухорлявий юнак, трохи старший за мене. З худого обличчя на мене дивилась пара великих темних очей.

— Нарешті, — байдужим голосом промовив юнак. — А я вже гадав, чи не забула ти про мене. То, виходить, ви пройшли крізь портал?

— Так, — кивнула я. — Пройшли.

— Дуже мило з вашого боку.

І його голос, і постать були кволі, можливо, так проявлялись побічні явища від тривалого сидіння в склянці. До речі, зараз я вперше змогла розгледіти цього юнака як слід. Він був у білій сорочці й сірих штанях, трохи закоротких для його кощавих ніг. Ноги були босі. Який же він був молодий, коли помер...

— Вони зачинили за нами портал, — пояснила я.

Юнак насмішкувато моргнув мені бровою й перепитав:

— Та невже? Отакої... Цікаво, як би ти почувалась, опинившись у неволі, та ще й у такому неприємному місці? Напевно, мріяла б знайти кого-небудь, хто визволить тебе!

Я збентежено потупилась і подивилась на свій робочий пояс, де досі висів молоток, яким я розбивала Джерела.

— Ми хочемо пробратись до центру Лондона і знайти портал Маріси. Саме про це я й прийшла сказати тобі.

— Ти зробила мені велику ласку, — скривив вуста примарний юнак. — Вирішили погуляти Темним Лондоном? Що ж, нехай вам щастить. До речі, якщо вже вони перекрили вам дорогу назад, то ви певний час краще уникайте цього будинку.

— Чому?

— Простіше кажучи, вони збираються все тут розтрощити. Щоправда, сер Руперт Ґейл користується зараз міцнішими слівцями... Навіть я навчився від нього кількох нових для себе висловів, а це дещо значить. Щоправда, командувати бандюгами Вінкмена йому важко, вони ніяк не можуть уторопати, куди ви щойно пропали. Торочать щось про чаклунів та чортів... — юнак вибалушив очі й на мить став схожий на своє власне примарне обличчя в склянці. — В останнього середньовічного мужлая було більше кебети, ніж у них. До речі, вас, напевно, втішить, що майже вся ця наволоч добряче постраждала з вашої ласки. Декого прибило, декого прохромило, а ще когось попекло спалахом. А декому й брови геть випалило.

— Чудово, — похмуро промовила я.

— А сам Вінкмен щойно помер.

— Що?! — я мало не задихнулась холодним повітрям. — Як?!

— Як я розумію, ви якимось чином зацідили йому по лобі дошкою. Він упав і настромився на ніж одного зі своїх посіпак. А чого ще сподіватись, коли навколо тебе ходять із гострими предметами в руках? — юнак посміхнувся, й ця бездушна посмішка знову