Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Потім я відчув якийсь незнайомий, незрозумілий мені лоскіт у горлі і пощипування в очах. Через хвилину я став шморгати носом і шукати в кишені хусточки, якої у мене там ніколи й не було. І тоді (хай пробачить мені власник синематографа в Пущі-Водиці), я скористався у якості хустки розкішною плюшевою завісою, що закривала вхід на випадок пожежі. Що було, то було. Приблизно до третьої частини я сидів уже не ворушачись і разом з усією залою невідривно слідкував за долею цієї дивної жінки.

Стан зали був схожий на якийсь масовий гіпноз, і я мимоволі дихав єдиним подихом із усіма, а виходячи після сеансу, так само, як і інші, ховав заплакані очі. Куди раптом поділись мої Майн Ріди і Нати Пінкертони, «Таємниці Нью-Йорка» і вуличні бійки? Що зі мною трапилось там, у пітьмі глядацької зали? Звідки з’явилася прилиплива думка про цю дивну жінку, потреба захищати її, оберігати від небезпек? Не героїню картини, а її – Віру Холодну…

Після того дня я правдами й неправдами проникав до синематографа на її картини, навіть у тих випадках, коли дітям вхід буде суворо заборонено. Здається, я не пропустив жодної стрічки з її участю. В анкетах, які мені доводилось заповнювати, були різні питання, але в жодній з них не було питання про першу любов. А якби воно було, я мусив би чесно відповісти: Віра Холодна.

Та що я?…

Вся Росія була у неї закохана!..»

ВСЯ РОСІЯ БУЛА У НЕЇ ЗАКОХАНА.

ВСЯ РОСІЯ…

А втім, – це так…

І не так. Що в неї була ЗАКОХАНА ВСЯ РОСІЯ.

Хоча… ВСЯ РОСІЯ – це так. Але, крім УСІЄЇ РОСІЇ, у неї була закохана іще одна людина – над УСЮ РОСІЮ.

…А якось він приніс своїй королеві незабудки…

Між іншим, «королевою екрана» це він перший так її вдало назве, і звідтоді й на віки всі стануть звати її цим монаршим титулом, що його вона цілком заслужила своїми феноменальними, прямо фантастичними успіхами на екрані «Великого німого» – навіть книги про неї так називатимуть – «Королева екрана».

(Інший її титул, прямо протилежний першому – «Раба любові» – з’явиться пізніше, після того, як вона блискуче зіграє роль «рабині кохання» в однойменному фільмі.)

Але крім того, що вона була «королевою екрана», вона була ще і його королевою, і про це знали у всьому світові білому лише двоє – він і вона.

Так от…

Одного разу – здається, в червні, – він приніс своїй королеві дуже скромний букетик (до цього були й пишні, просто-таки вражаючі корзини квітів) скромних голубих квіточок, що звалися незабудками.

– Не забувайте й ви мене…

– Хіба вас можна забути? – журно всміхнулась вона і чи не вперше глянула на нього з любов’ю. – Принаймні це мені не під силу… Я всього лише… Всього лише «раба любові», як почали мене звати-величати, а це – після монаршого титулу, що ви його мені присвоїли – королева.

– Не забувайте, не забувайте, – мало не благав він, вручаючи їй маленький букетик з такими милими, весняно-голубими, як небо в Малоросії, квіточками, що тоді, у Москві воєнного часу, здавалися дивом наче з іншого світу, весняно-голубого, у якому немає прози життя.

Ще й нагадав їй, що в Україні («Звідки ми обоє родом», – додав захоплено) цю квітку ще називають «люби-мене»…

І так усміхнено (але чомусь і зажурено), ніжно й красномовно на неї дивився.

– Люби мене…

– Люби мене, – замислено повторила вона, беручи букетик, і сама в ту мить видалась йому неземною, весняно-голубою (а втім, вона такою і була). – Як гарно звучить: люби-мене…

– Мене, це значить… мене…

– А то ніби я й не здогадалася…

– Цю квітку ліричні малороси так і називають: люби-мене, – прошепотів він віддано й захоплено, правда, з легкою усміхненою зажурою дивився в її виразні, глибокі й безберегі сірі очі, що були для нього цілющими, готовий у ту мить заради неї на все. – Люби мене!.. – чи не вигукнув він благально.

А вона вдавала, що не розуміє його прозорих натяків.

А все тому, що вона…

Вона не любила його…

Чи принаймні вдавала, що не любить його, а сама з відчайдушною рішучістю гамувала в собі почуття до нього, гамувала, пам’ятаючи, що вона заміжня жінка, у неї є чоловік і діти, і любе їй кіно, і цього їй досить – на все життя. Тому й місця йому вже немає – який жаль.

Виходить, що вони всього лише друзі.

Але іншого такого вірного друга, як він, у неї не було, немає – навіть чоловік її в цьому відношенні не йде з ним ні в яке порівняння – і ніколи не буде. Бо ще одного такого друга не може бути.

А він…

Він любив її – ніжно і самовіддано, але…

Його любов була приреченою, безнадійною, а отже, й без взаємності, без відповіді…

«Зачем, зачем на белом свете есть безответная любовь?…» – щемко співають і в наші дні, і співатимуть завжди.

Бо вона, нещаслива любов, любов без взаємності була…

І буде завжди – на жаль…

І нічого тут не вдієш.

«Ах, зачем, зачем на белом свете есть безответная любовь?…»

І в нього була любов без взаємності, нещаслива любов, що була такою… щасливою, як жодна любов у світі! І він був радий такій любові.

«Bipа Холодна – чарівне марево щастя Олександра Вертинського.

Вона – одна з найпрекрасніших і найзагадковіших російських актрис.

Вона була символом того дивного часу, коли країна жила між війною і революцією, епохи «розіпнутих кокаїном» поетів, розквіту «Бродячої собаки», тривоги, занепаду і знову розквіту.

І хай майже всі її фільми однотипні, але сама вона – жінка з прекрасними чаклунськими очима і обличчям, які зустрічаються тільки на старовинних фресках, вкладала в них всю себе, зачаровуючи глядачів і змушуючи їх ламати двері кінотеатрів…»

Частина третя-2

«Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя»

І вирве чоловіка з того світу

«Російський П’єро»

І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.

Суцільний тріумф – це ж треба!

У Стародавньому Римі урочистий вступ полководця у ролі тріумфатора та його війська у столицю після завершення війни супроводжувався виявом почестей; видатний, блискучий успіх, перемога, торжество…

З тріумфом – з почуттям гордості й радості за свій успіх.

Це про знамениту українську артистку