Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Вдалині почали дзвонити дзвони каплиці.

Вітер гнав по небу стрічку від могильного вінка. Навколо не було ні душі. Тільки ми з Назаром.

— І ти реально зміг її пробачити? — запитав він після тривалих роздумів. — Свою матір. Після того, як вона зрадила тебе і залишила самого.

— Розумію. Звучить непросто. Однак яка в цьому користь — тримати на неї образу. Стільки років. На свою рідну матір...

— Як ти її знайшов?

— Через знайомих підняв лікарняні архіви. І почав шукати... Пошуки були довгими. Та зрештою я знайшов її.

— У неї вже була інша сім'я, мабуть? — припустив Назар. — Напевно, вона вже забула про тебе? Вийшла заміж? Народила дітей, еге ж?

Проте я підвів очі на небо.

Сьогодні воно хмурилося.

Стояли хмари.

От-от міг початися дощ.

— Бог покарав її за той вчинок... Коли я знайшов свою матір, вона була самотня. І тяжко хвора. Нікому не потрібна. Абсолютно нікому. Вона так і не вийшла заміж. Не стала щасливою. Життя в неї не склалося. Вона боялася заводити дітей. Була впевнена, що занапастить їхнє майбутнє. Як вчинила зі мною.

— І що ти зробив?

— Що я зробив? — задумався я. Пригадуючи час, проведений із мамою. — Я доглядав її, пробачивши за все. Я пробачив її. І дозволив їй дожити свої дні, як і належить людині. Зі своїми рідними. Я до неї часто приїжджав. Привозив продукти, ліки. Купував їй одяг. Їздив із нею по лікарнях. Навіть годував... Ми з нею спілкувалися. Дуже багато говорили. Я хотів дізнатися більше про маму. Перед тим як її не стане.

Назар ще раз подивився на пам'ятник.

А саме — на дату.

— Вона не дожила до мого народження якихось вісім днів.

— Бабуся дуже хотіла побачити свого онука. Та не змогла дожити. Ти маєш рацію. Не дожила всього тиждень. Саме так і було. Може, хтось нагорі вирішив, що вона цього не гідна?

У мене збиралися сльози на очах.

Не хотів здатися слабким перед сином.

Але емоції нахлинули.

Я не міг стриматися.

Було так прикро, що не зміг уникнути прокляття. Просто повторив її помилки і все зруйнував. Зруйнував сім'ю. Зруйнував своє щастя.

— Тому ти морочишся з тим малим? — запитав Назар.

І це остаточно вибило ґрунт з-під ніг.

— Що? — удав, ніби не розумію.

Та він був правий. Цілковито правий.

Я вовтузився з Авдієм тому, що бачив у ньому себе. Я бачив у ньому того хлопчика, якому не пощастило з батьками. І він виявився нікому не потрібен.

— Ти тягаєш його із собою, бо тобі його шкода? Ти його жалієш і підсвідомо намагаєшся виправити його долю.

— Можливо, — видихнув я і більше не пручався. — Можливо, ти маєш рацію, Назаре. І я просто бачу в ньому себе.

— Привіт, ба, — сказав раптово син. І підійшов до могили. Щоб опуститися на коліна і запалити свічку. — Я Назар. Твій онук... Як твої справи?

У мене скотилися сльози по щоках.

— Вона була б дуже рада познайомитися з тобою.

Він дивився на неї. Продовжував розглядати стару фотографію.

— Як вважаєш, її привид тут чи на небі?

— Я сам не раз задавався цим питанням. І мені хотілося б вірити, що вона там. На небесах, — подивився я вгору і відчув, як на обличчя падають дрібні краплі дощу. — Але, боюся, що після того, як вона прожила своє життя. Її навряд чи пустять на небо.

— І ти всі ці роки доглядаєш її могилу?

— Так.

— Ти постійно приїжджаєш і наводиш тут лад? Сидиш тут? Щось кажеш їй типу?

— Схоже на те, — відповів я.

Син піднявся з колін, обтрусивши джинси.

І сів біля мене. На лавку.

— Як ти міг її пробачити за таке? Адже це нереально.

Я чекав на таке запитання.

Назар — дуже розумний хлопчик.

Він розумний не по роках.

Може, йому просто пощастило більше, ніж мені. А може, він справді кращий за батька. Утім, яка різниця? Головне, щоб його життя склалося вдаліше за моє. І для цього він має засвоїти одну річ. Просто зараз.

— Мама — це головна людина в твоєму житті. Вона тебе народила. Вона дала тобі життя. Без неї б тебе ніколи не було. Тож ти можеш гніватися на мене. І вважати, що я помер. Проте ніколи, — подивився я на Назара і взяв його за плече, — ніколи не відвертайся від матері. Не груби і не сперечайся. Не злись на неї. Не ображай поганими словами. Не допускай її сліз. Навіть якщо зрозумієш, що часом вона була неправа. І, можливо, робила жахливі речі.

— Але навіщо вона їх робила? Хіба не можна цих страшних речей не робити? Адже вона має розуміти, що чинить хріново.

— Ти ніколи не знатимеш, чому вона так зробила. Можливо, вона просто не могла вчинити інакше. Була слабкою. Не мала підтримки. Не мала вибору. Ніколи не звинувачуй матір у своїх бідах. Вона поділилася з тобою своїм власним життям. Збережи її половину у своєму серці. І зроби так, щоб вона жила вічно. У тебе всередині.

Я загасив усі свічки.

Подумки попрощався.

Зібрався йти.

Але Назар стояв наче вкопаний.

— Я не хочу йти.

— Вибач, та нам уже час. Ми повинні вже їхати.

— Не хочу їхати.

— Що значить — ти не хочеш? Я не залишу тебе тут.

— Я не хочу, — повторив Назар ці дитячі слова.

Він не хоче. Просто не хоче.

Що це означає?

Що я маю зробити?

— Тобі пора додому. Треба робити уроки. Не засмучуй маму.

— Я не хочу! — гарчав він, стоячи до мене спиною. — Не хочу!

Розмінявши відстань великими кроками, я схопив його за плече і розвернув до себе.

Мене всього так і трясло.

Невже він не розуміє, як мені важко відвозити свою дитину в один дім, щоби на ночівлю вирушити в інший?

Та я б сам хотів, щоб ми нікуди не їхали і проводили разом весь вільний час. От тільки не може бути так. Не буде.

Уже ніколи не буде, як раніше.

— Назаре, йдемо! — тягнув я його за руку. — Не пручайся! Я відвезу тебе додому! Я обіцяв твоїй матері, що ти будеш вдома рано!