Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

щоб розчесати краї, — таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася — гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п'явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало — зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.

— А гарно як! Господи, як гарно! — скрикнула, глянувши, Марина. — Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже.

Мар'я кинулась у горниці за дзеркалом.

— Дивися! — сказала, підносячи, Марина присвітила. У Христі аж іскорки в очах замиготіли.

— Бач. Не я тобі казала? Бач! — торохтіла Марина. — А якби ще сюди за косу квіточку. Одну рожеву квіточку!

Мар'я здивувалася Марининій дотепності.

— Мистець ти, Марино! справжній мистець!

— Тепер скидай оце ганчір'я та надівай… Що в тебе є? — порядкує Марина.

— Спідниця, корсетка, — каже Христя.

— Якби до корсетки вишивана сорочка.

— У мене є; я зараз, — кинулася Мар'я і не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

— То оце сорочку скидати? — скрикнула Христя. — Не хочу!

— Надягай поверх! — гукнула Мар'я і, зібравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мішок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землі. І Мар'я, і Марина зареготалися.

— Оце якби панич зайшов! — сказала Христя.

— Нужен він нам! Як нарядимося — хай тоді подивиться, — відказала Марина, підбираючи і ув'язуючи кругом стану сорочку.

— Надягай мерщій спідницю! — гнала знову Марина. Хапалися, мов не знать куди поспішали… Ось і спідниця обхопила круглий і низький стан, урізаючись у боки червоною крайкою.

— Тепер корсетку надягай, — держачи в руках корсетку, поспішала Марина. Наділа й корсетку.

— Держись рівно!

Як кравець, міряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

— Ану, дивись! — скрикнула Марина. Мар'я піднесла дзеркало.

— Підожди, ще не все! — І Марина мерщій скинула з себе дукачі, намисто і начепила Христі на шию.

— О, тепер так! — сказала, одійшовши геть. І лице, і очі у неї горіли, любуючись, як то гарно Христі у тому уборі.

Їй було справді гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. Чорнява голівонька з ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали: здоров'ям і радістю іскрило від їх. Білі вишиті рукава випадали з темної корсетки, мов пучок квіток, нав'язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав'янками.

— Бач! бач! бач! — кричала Марина, жартівливо б'ючи Христю по плечі. — А казала — погано. Якою треба ще краще? Зроду-віку в селі до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася — і очі її розбігалися.

— От бач! От що значить — до лиця, — вимовила вона, зітхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

— Глянь та подивись на себе! — муштрує Марина Христю. У Мар'ї очі заграли.

— Знаєш що, Христе? — почала вона тихо. — Піди оце до панича.

— Боже мене храни! Щоб вигнав?

— Ні, не вижене. Піди нарочито, чи пізнає, — каже й Марина.

— Знаєш, що зроби? — рає Мар'я. — Увійди та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до їх. Як спита які, хіба, скажеш, не знаєте? Ті, до яких ваші пани поприходили.

— Піди, Христе! Піди, голубко! Піди, моя сестрице! — пада коло неї Марина.

Христя рішилася. Ступила раз, удруге, повернулася і засміялась.

— Тільки не смійся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася і, вхопившись за клямку, одчинила двері. Мар'я й Марина поступили за нею до одвірків.

— Здрастуйте! — привіталася Христя.

— Здорові, — одказав панич, одводячи очі від книжки. Він читав.

— Просили пан і пані, щоб пожалували до їх.

— Які пан і пані?

— О-о, хіба не знаєте? — щебече Христя, усміхаючись.

Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака під бік і, одіпхнувши геть від дверей, вставила у їх голову.

— А почім же я знаю? — каже панич.

— Там і ваші пани… — наводила Христя.

— Пізно вже, — каже панич, дивлячись на невеличкі дзигарі. — Кланяйся і дякуй. Скажи — зібрався спати.

— О, Мар'є! О, лихо! О, не видержу! — затуляючи рукою рота, шепотіла Марина. Регіт її підкидав, давив, перевертав.

— То так і сказати? — пита Христя.

— Так і скажи.

— Прощавайте ж.

— Іди здорова.

Тільки що Христя повернулася йти, як Мар'я і Марина підняли нестямний регіт.

— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! — носилося по кухні, ламалося у двері до панича.

— Що там таке? — промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина і Мар'я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.

— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю.

Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.

— Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих країв! — жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.

— Іч, гарна яка! Іч,