Читати книгу - "Вода, павутина"

Потроху дівчата забували, що вони гості в хаті, в якій сміх, принаймні зараз, недоречний. Шампанське, посилене чимось міцнішим, повністю їх розслабило. До повернення Катарини додому вони були п’яненькі. Розмова переривалася сміхом і, доречно до майбутньої події, перейшла, звісно ж, на історії про чоловіків. Сумні враження не згадували, це зазвичай приховується, і про них не розмовляють, але веселі історії вистрелювали, і сміх потрясав єдине вікно низької будівлі… «А він, чекай, чекай, я розкажу… ха-ха-ха… та то ше нічого, слухайте оце… ха-ха-ха. Слухай, то страшне, чекайте, чекайте, але якшо хтось з вас про то хоч заїкнеться, вам капець, Ловро би мене забив, але то було до нього. Тип був жонатий, але, Боже мій, з кожним може статися… його жінка десь поїхала, і він запросив мене додому, і ми в вітальні готувалися до того… ну ви знаєте до чого готувалися, я розібралася, лишилася в мештах на каблуках, бо типові то подобалося, він розібрався, тоді ми пішли в спальню, бо там ліжко, він переді мною, і тут він став на якісь шмати, ви чуєте, на шмати, і дві мені копнув під ноги, ковзав переді мною з тою голою дупою, я за ним на тих каблуках, капець, жінка навчила хлопа берегти паркет, і так ми ковзали до того ліжка, я почала реготати ше до того, як ми докотилися, я так реготала, шо в нього впав ше до того як встати. Ідіот, боявся жінчиних шмат навіть коли курвився, кретин проклятий…»

Вони кричали, макіяж треба було перенести бодай на півгодини, щоб в Іти висохли сльози, зійшла червінь з обличчя і вона перестала гикати.

* * *

Катарина розцілувала Дадика і вирішила йти додому пішки: все ще не мала сил проїхати трамваєм повз місце, на якому він постраждав. А ходьба би їй в будь-якому випадку лише пішла на користь. Вибирала вулиці, віддалені від трамвайної колії, уникаючи й самої думки про вулицю, на якій сталося нещастя. До парку Стара Трешнєвка дійшла ще коли на вулиці був день.

Незважаючи на назву, це досить новий парк, який завжди нагадував галявину. Насадження дерев і кущів негусті, і, на відміну від старих парків, можна безперешкодно бачити з кінця в кінець. І людей, і псів. Легко пройшла його і вийшла на Нехайську в місці, де треба було лише перейти вулицю і увійти у переплетіння вуличок, які вона добре знала.

Торба зісковзнула їй з плеча, і вона спинилася лише для того, щоб перекинути ремінь через голову на інше плече, як поштар. Трохи, однак, мусила відпочити. Клаічева далеко.

Обернулася на парк.

Там, де починалися пішохідні доріжки, стояли смітники з відходами, на яких, кожна на своєму, сиділи дві ворони і дружно витягали відходи. Злетіли лише після того, як обидві знайшли пристойний шматок викинутого хліба. Катарина лише тоді помітила, що на галявині поскакувала ціла зграя ворон, ритмічно закидаючи голови. Голуби їх із пошанівком сторонилися. Горобцям, а, очевидно, й воронам, було байдуже, в чиєму вони товаристві.

Відвернулася і зайшла на першу вуличку, яку так добре знала, і їй ніщо більше не могло відвернути уваги від думок про Давида.

Дивилася на асфальт під своїми туфлями. Зосередилася на тому, що почула в лікарні. Треба було докладно повторити все, що сказав лікар, пригадати паузи в його розмові, поміркувати, що ті паузи означають, заповнити їх власним текстом, розумним, обґрунтованим текстом, що буде таким, яким і має бути: повним віри в те, що все іде до швидкого одужання. Дуже-дуже швидкого.

Пізньолистопадовий день несподівано проковтнули сутінки. Їй це не заважало. Світла їй було достатньо, навіть допомагали вікна будинків, повз які проходила: жарівки вже горіли. У кінці вулиці, яка в тій частині вже творила з її вулицею вигнутий перехресток, дійшла до будинку, котрого добре не знала. Нова, нещодавно збудована п’ятиповерхівка істеричного блакитного кольору зі спущеними білими ролетами, з розтягнутим полотном-оголошенням, яке сповіщало про продаж решти вільних квартир на першому поверсі і мансарді, незаселена і сповнена мовчанки, трохи сповільнила її ходу. Нічого особливого. Лише з’явилося щось незнайоме, і мозок більше не погоджувався автоматично продовжувати шлях до власного дому.

Спинилася.

Уважно поглянула на будинок. Треба його запам’ятати, щоб він ще й завтра їй не відвертав уваги. Колір будинку втрачав яскравість, сутінки йому несподівано надавали блідості та хворобливого сірого кольору, і Катарині раптом здалося, що опущені білі ролети нагадують повіки мерця. На мертвому обличчі будинку. Примусила себе опустити голову і рушити далі.

Уже практично пройшла повз будинок. Відігнала неприємну картину, але знову зупинилася.

Повернулася обличчям до порожнього першого поверху, на якому віконні ролети не були опущені. Витріщилася на шибу, як на роззявлений рот мерця. Здригнулася. Навіть зробила крок назад. Хтось наче стоїть біля самого вікна? Зрозуміла, що більше не контролює себе. Нерви тріпотіли, розгубилися і вже не знали, чому віддати перевагу, де вони, нерви, необхідні як попередження, а де — як заспокоєння. Порушили Катаринину здатність чітко усвідомлювати навколишнє оточення. Їй знадобилося кілька секунд, щоб отямитися. «Вулиця, Катарино, вулиця, звичайна вулиця, Катарино, звичайна вулиця. А твоя недалеко. Ще трошки». Усміхнулася своїм підбадьорливим словам. Із такими зверталася до дитини. «Страх? Поглянь йому у вічі. Уважно поглянь на нижні вікна!» Й уважно поглянула. З одного на неї мертво дивився сліпий вишкірений гарбуз, в якому жевріла свічка. Катарина нарешті голосно засміялася. Чомусь їй той сміх прозвучав дуже фальшиво, неприємно. Металево. Роззирнулася. Нікого поблизу і ніхто не чує її штучного реготу. Зітхнула із полегшенням. Було би неприємно, якби хтось за нею спостерігав. «Катарино, Геловін! Ну так, Геловін!» За день-два буде вечір гарбузів, відьом і потвор. І Давид би таке зробив. Поклав би гарбуза на вікно раніше. На зло, що цього року з вітрин магазинів ґрунтовно і повністю прогнали чорні маски і оранжевих гарбузиків. На зло б це зробив Давид, твій син. На зло.

Повернулася той один крок, знову опустила голову і пройшла повз гарбуз.

Тоді обернулася. Мусила на нього ще раз поглянути. На це оранжеве чудовисько. Потворне