Читати книгу - "Вода, павутина"

«Йой, ви знаєте, же на могилах найбільший зарібок. Ми маємо склеп зовсім вгорі, на останній ділянці біля крематорію. Добра була місцина, все довкола зелене, а зараз, Боже, борони: все між каштанами перекопали, тепер вже склеп біля склепу. Та знаю, же місця нема, бо всі хочуть хоронити в Загребі. То зараз найбільший зарібок. Скільки грошиськ мусите дати, але все одно ви не власник, а просто маєте право похоронити там. А платите. Нє, місто власник, та ясно, мер власник, тільки заробляють. А є місце там біля аркад. І ціла та частина, же була жидівською, там вже нікого не ховають, там є місце. Не знаю, чого то там так стоїть пусте, а пхаються біля нас, між каштани».

Ще дві жінки не мобільним телефоном:

«Та нє, не хризантеми. Я весь час, завше купую букет басьок. Дуже довго стоять. Та найбільше хризантем, але баська довше стоїть. То колись баська була тільки навесну. Зараз все помінялося. Абсолютно все. Весь клімат, тому й баська є. Та видиш, як тепло. Най не тепло, але сонячно. Та най там, завтра не буде, але все одно ліпше, коли на Всіх святих нема дощу. А колись був. Скільки ти дала за мешти? Дуже слічні. Арівські дуже зручні, але вони не парадові. Я більше люблю модельні».

Ще дві жінки не мобільним телефоном:

«На Всіх святих буде тепло. Навіть занадто. Сприятливо для всіх видів хвороб. Дуже тепло».

Чоловік і жінка, трохи старші від Циліки і Віліма:

«Коли вернемося додому, я тільки наріжу на скибки, і все. Та традиція є подавати гарно і елегантсько і на саме Всіх святих і раніше. Але так ся стало, же горіховий завиванець був гарячий, і я не подавала. Знаєш, як би тебе здуло від гарячого завиванця? Не знаєш? Та твоя мама тебе ніц мудрого не навчила. Ясно, же ми спочатку були на могилі моїх. Бо мої батьки були виховані і шановані люди. Я не повіла, же твої нє, але про своїх я знаю, же вони були виховані і шановані».

Циліка і Вілім ледве добралися додому, такі втомлені були. «Дякувати Богу, дзядек вже заснув, дякувати Діві Марії, Бахура так само не чути з його покою».

Спокій триватиме до ранку.

* * *

На автостоянці одного із торгових центрів:

— Мене викликали в поліцію, більше не маю тобі що сказати.

— Я знаю, шо ти була в поліції. Але не знаю, шо тебе питали.

— Тільки перевіряли, коли я вернулася додому в той вечір. І за племінника мене питали.

— Твоя справа — мовчати, ти нічо не знаєш.

— Та я дійсно не знаю. Не знаю, хто був в хаті. Не знаю нічого. Ти був за кермом.

— Ти себе, головне, втішай тим. Ше маєш шо мені сказати?

— Ні, не маю нічого, — намагалася не думати про Швоїча і зреагувала занадто грубо.

— Я не почув добре.

— Ні, не маю більше що сказати.

Він правою рукою потягнувся до ручки на дверях автомобіля, але спинився, лівою схопив її праву долоню і почав пальці та долоню скручувати до зап'ястя, аж доки вона безголосо не зісковзнула по сидінні. Кермо не дало їй впасти. Відпустив її. Вийшов усміхнений.

Довго сиділа в автівці і терла суглоб. Керуючи автівкою, правою рукою практично не могла послуговуватися, але була вправним водієм і добралася додому без особливих проблем.

Із Задруги лунав сміх. Ірма не обернулася: це були Ітині подруги, і вона дала їм можливість самим порозважатися. Піднялася на горище, пішла до кухоньки, вийняла лід, насипала його в целофановий пакет, обклала ним руку і пішла до своєї кімнати. Сіла за стіл і спостерігала, як від зміни температури запітнів пакет з льодом і став густим мутним пакетом. Не плакала, не схлипувала. Ірма чудово зносила біль.

Відклала пакетик з льодом, вийняла із сумки ключа, відімкнула шухляду столу і вийняла папку з документами. Неквапно їх перегортала. «Що ж я підписала, що ж я підписала, мати рідна, що ж я підписала?» / «Заспокойся, заспокойся, все якось налагодиться».

* * *

Іта домовилася про пробний мейк-ап і пробну зачіску. Нічого не можна було залишати на волю випадку, в суботу вона має виглядати неперевершено.