Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

Нен хотілося втекти світ за очі, хоч вона й не могла скривдити господиню відмовою. Томасіна — нижня спідниця її витикалася з-під подолу — провела її зогнилими сходами до кімнати, що слугувала кухнею й вітальнею водночас. Кімната була бездоганно чиста; де-не-де в горщиках яскріли квіти. Із печі линув затишний аромат свіжого хліба.

— Сідай, — привітно мовила Томасіна, посуваючи дівчинці крісло-гойдалку зі строкатою подушкою. — Заберу-но я звідси горщик із калою. Тепер зажди, зуби поставлю. Кумедна я без них, еге? Але вони страшно тиснуть. Ну от, а з ними я й говорю ясніше.

Назустріч їм із химерним нявкотом вийшов плямистий кіт. І це замість омріяних хортів!

— Мій кіт справно ловить щурів, — мовила Томасіна. — Ними тут аж кишить. Та хоч дах не протікає — і добре. А з родичами жити остогидло. Сама собі й кроку не могла ступити. Мене за Боже пошиття не мали. Найгірша була Джимова жінка. Усе нарікала, мовляв, я до місяця шкірюся. А коли так, то й що? Хіба його це кривдить? «Е ні, — кажу, — не буду я вам більше подушечкою для шпильок». Ото приїхала й живу тут сама, і житиму, доки ноги носять. Ну, чим тебе пригостити? Може, хлібом із цибулею?

— Ні… ні, дякую.

— Воно помічне від нежитю. Я теж застуджена — чуєш оно, як хриплю? Та як лягатиму, перев’яжу собі горло червоною шматою із фланелі зі скипидаром і гусячим жиром — найліпше буде.

Червона фланель і гусячий жир! Та ще й скипидар!

— Ну, як не хочеш хліба… не хочеш, ні? — подивлюся, що в мене там за печиво.

Печиво у формі качок та півників було дивовижно смачне й просто-таки тануло в роті. Пані Фер усміхалася до Нен своїми променистими очима.

— То що, сподобаюсь я тобі, га? Люблю, коли подобаюся дітлахам.

— Мабуть, — пробелькотіла Нен, яка тієї миті ненавиділа сердешну Томасіну так, як можна ненавидіти лиш того, хто руйнує наші ілюзії.

— У мене в самої є малі внуки на Заході.

Онуки!

— Осьде в мене їхні фотографії. Хороші дітки, еге? А ондо на стіні горопашний татусь. Двадцять літ уже буде, як він помер.

«Горопашний татусь» являв собою великий пастельний портрет бородатого чоловіка з ріденькими кучерями довкруж лисої маківки.

О, зневажений принце!

— Добрий був чоловік, хоча й полисів уже до тридцятки, — ніжно мовила пані Фер. — Ох, падоньку, скільки ж то женихів ходило за мною колись! Тепер я стара, та замолоду вже й повеселилася! Скільки хлопців находило по неділях! Кожен хотів пересидіти решту. А я пишалася, як королева. Татусь теж ходив був, іще від початку, та я й не знала, що сказати йому. Мені тоді подобалися зухи. Був такий Ендрю Меткоф — я вже ледве з ним не втекла, хоч і знала, що то не на щастя. Ніколи не тікай із женихом. Кепська то справа, хай хто тобі що інше каже.

— Не буду… я ніколи…

— Кінець-кінцем оддалася я за татуся. Терпець у нього де й дівся — він дав мені двадцять чотири години, сказати «так» або «ні». Мій батько хотів був, щоб я нарешті уговталася. Він так лютував, коли Джим Х’юїт утопився через мене. Ми з татусем були дуже щасливі, як пригледілись одне до одного. Татусь казав, що я — добра жінка, бо мало думаю. Він певен був, що жінки не для того існують, щоб думати. Казав, що вони від того марніють і спадають із природи. Йому в животі крутило від печеної квасолі, та ще в нього часто бували простріли, але я його всякий раз лікувала своїм трав’яним бальзамом. Був один фахівець там, у місті — казав, що може зцілити його назовсім, але татусь уважав, що ті вже як злапають чоловіка, так і в гріб заженуть. Сумно мені за ним, коли льоху годую. Як він любив свинину! Щораз тепер, як їм бекон, то й згадую татуся. А той портрет, проти нього — це королева Вікторія. Дивлюсь я на неї й кажу: «Скинула б ти, голубонько, усі свої діаманти й мережива — тоді я була б чи не гарніша за тебе».

Проводжаючи Нен, Томасіна тицьнула їй у руки пакунок м’ятних льодяників, рожеву скляну вазочку у формі туфельки й банку агрусового джему.

— Це твоїй мамці. Я завжди вправно варила аґрусовий джем. Мушу зайти якось до вас в Інглсайд — уздріти цих ваших порцелянових песиків. Перекажи Сьюзен Бейкер подяку від мене за гичку ріпи, що вона дала мені весною.

Гичка ріпи!

— Я ще на похороні Джейка Воррена хотіла була їй подякувати, але вона так скоро пішла. Я на похоронах не спішу. Тут уже зо кілька місяців не ховали нікого, а мені завжди нудно без похоронів. У Лобриджі завжди когось ховають. Як на мене, то несправедливо. Приходь до мене інколи, га? «Ліпша милість за срібло та золото[22]», — каже Святе Письмо, і я думаю, що це правда.

Вона всміхнулася малій гості — у неї була дуже добра, лагідна усмішка, крізь яку проглядали риси колишньої Томасіни. Нен і собі спромоглася на кволий усміх. Очі їй немилосердно пекли. Вона мусить забратися звідси, доки розплачеться!

«Миле, чемне дівчатко, — думала Томасіна, дивлячись у вікно вслід Нен. — Немає в неї материного хисту до балачки, та може, то й незле. Теперішні діти гадають, що всі розуми поїли, коли насправді, як одне — малі зухвальці. Глянула я на цю дівчинку й наче сама помолодшала».

Старенька зітхнула й вийшла надвір, щоб закінчити полоти нагідки та попроривати лопухи.

«Богу дякувати, спина в мене досі гнучка», — міркувала вона.

Нен повернулася в Інглсайд біднішою на одну мрію. Ані долина зі стокротками, ані мерехтлива вода не могли її звеселити. Вона хотіла додому — сховатися десь від чужих очей. Двоє дівчат проминули її сміючись. Невже з неї? О, як глузували б усі, якби знали! Мала дурненька Нен Блайт, що вигадала достеменний роман із фантазій про чарівну загадкову даму, а відшукала натомість удову «горопашного татуся» і м’ятні льодяники.

М’ятні