Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

І стояла там дуже довго. І дуже повільно повернулася до «Ярмаркового дня», наче в роздумах.

— Що таке? — запитав Ґамаш, підійшовши до неї.

— Це не Йоланда, — Клара вказала на білявку поруч із Пітером.

— Звідки ви знаєте?

— Отам, — Клара вказала на стіну, яку розглядала. — То Йоланда, яку намалювала Джейн. Є схожість, але незначна.

Ґамаш мусив переконатися в цьому сам, хоча й знав, що Клара матиме рацію. Насправді, говорячи, що є певна схожість, вона помилялася лише в одному. Наскільки він міг судити, її не було взагалі. Йоланда на стіні, хоча й зображена ще дитиною, була явно Йоландою. Фізично, але також і емоційно. Вона випромінювала презирство й жадібність, і ще щось. Хитрість. Жінка на стіні втілювала всі ці риси. А ще здавалася жалюгідною. На картині, що стояла на мольберті, жінка на трибунах була просто блондинкою.

— Тоді хто вона? — запитав він, коли повернувся.

— Я не знаю. Але знаю одне. Ви помітили, що Джейн ніколи не вигадувала персонажів? Усі на цих стінах — це люди, яких вона знала, люди із села.

— Або заїжджі, — сказав Ґамаш.

— Узагалі-то, — зауважила Рут, приєднавшись до їхньої розмови, — заїжджих тут немає. Є люди, які переїхали і приїздять додому на відвідини, — це так, але їх вважають селянами. Вона знала всіх, хто на розпису.

— І всіх на «Ярмарковому дні» вона теж знала, окрім неї. — Клара тицьнула горішком у білявку. — Вона чужинка. Та це ще не все. Мені було цікаво, що не так із «Ярмарковим днем». Він явно належить Джейн, але не її. Якби це була її перша робота, я б сказала, що вона просто не знайшла свого стилю. Але це була остання. — Клара нахилилася до роботи. — Кожна окрема деталь тут переконлива, упевнена, змістовна. Але загалом картина не працює.

— Вона має рацію, — мовила Еліза. — Не працює.

Коло навкруги «Ярмаркового дня» росло — гостей приваблювала таємничість.

— Але ж вона справила на нас враження, коли ми її оцінювали, так? — Клара повернулася до Пітера. — Це через неї. Джейн її не малювала. — Її прямий, наче шомпол, указівний палець націлився на блондинку на трибуні поруч із Пітером і виголошував: «J’accuse»[122].

Усі голови, немов засмоктані вихором, нахилилися до центра кола, щоби вдивитися в обличчя.

— Ось чому ця картина не працює, — продовжувала Клара. — Вона була єдиним цілим, доки це обличчя не змінили. І хай би хто його змінив, він змінив усю картину, сам того не усвідомлюючи.

— Звідки ви знаєте, що це обличчя намалювала не Джейн? — запитав Ґамаш, і його голос почав набувати офіційного тону. Бовуар почув це з іншого краю кімнати і, щойно підійшов, дістав блокнот і ручку.

— По-перше, це єдине обличчя тут, яке має неживий вигляд. — Ґамаш мусив із цим погодитися. — Але це суб’єктивно. Якщо хочете, я можу надати докази.

— Це було б гарною заміною вашій суб’єктивній думці.

— Погляньте. — Клара знову вказала на жінку. — Боже, тепер, коли я придивилася уважніше… я, напевне, була сліпою, якщо не бачила цього раніше. Це схоже на величезний карбункул.

Як не намагалися, ніхто з присутніх не міг зрозуміти, що вона має на увазі.

— Заради бога, просто скажи нам, поки я тобі не всипала, — сказала Рут.

— Там. — Клара провела пальцем навколо обличчя жінки, і, звісно ж, придивившись уважніше, усі побачили крихітну пляму.

— Воно як бородавка, величезна пляма на цій роботі, — вона вказала на майже невидимі нечіткі сліди. — Це зроблено ганчіркою та розчинником, чи не так, Бене?

Але Бен, скособочивши очі, усе ще вдивлявся в «Ярмарковий день».

— І подивіться на ці мазки. Усе не так. Подивіться на обличчя Пітера поруч із нею. Зовсім інші штрихи.

Клара помахала рукою вперед-назад, потім угору й униз.

— Угору-вниз. Джейн не робить мазків угору-вниз, угору-вниз. Багато мазків навскоси, але не прямо вгору й униз. Погляньте на волосся цієї жінки. Уздовж і впоперек. Видає з головою. Помічаєш фарбу? — вона повернулася до Пітера, який, здавалося, почувався незручно.

— Ні. Нічого дивного у фарбах.

— Та годі тобі. Поглянь. Білий колір відрізняється. Джейн використовувала титановий білий тут, тут і тут. А ось тут, — вона вказала на очі жінки, — це цинковий білий. А це охристо-жовтий, — Клара вказувала на жилет жінки. — Джейн ніколи не використовувала охру, тільки кадмій. Це ж очевидно. Знаєте, ми так багато займалися мистецтвом, викладали його й навіть іноді підробляли, реставруючи експонати для музею МакКорда[123], що я можу сказати, хто що намалював, просто за мазками пензля, не кажучи вже про вибір пензлів і фарб.

— Навіщо комусь домальовувати обличчя? — запитала Мирна.

— Слушне запитання, — погодився Ґамаш.

— І не єдине. Навіщо домальовувати обличчя, так, чудове запитання, але той, хто це зробив, також прибрав обличчя. Це видно по патьоках. Тут не просто намальовано поверх наявного обличчя, того, що було у Джейн. Тут фактично стерте все обличчя. Я не розумію. Якби Джейн або хтось інший хотів прибрати обличчя, найпростіше було б просто намалювати нове поверх наявного. Це можна зробити акриловими фарбами; власне, усі так і роблять. Тоді ти майже ніколи нічого не стираєш. Просто зафарбовуєш свої помилки.

— Але якщо вони це зробили, чи не могли б ви прибрати це обличчя й відновити оригінал? — запитав Ґамаш.

— Складне завдання, — відповів Пітер, — але хороший реставратор міг би це зробити. Це те саме, що ми робимо тут нагорі: знімаємо один шар фарби, щоб знайти зображення під ним. Утім, на полотні це можна зробити й за допомогою рентгенівських променів. Зображення буде трохи розмитим, але ви отримаєте уявлення про те, хто там зображений. А тепер, на жаль, оригінал знищений.

— Хай би хто це зробив, він не хотів, щоб його обличчя знайшли, — сказала Клара. — Тож вона видалила своє й намалювала обличчя іншої жінки.

— Але цей хтось, — утрутився Бен, — він видав себе, коли стер оригінальне обличчя й зверху намалював нове. Він не знав роботи Джейн. Її коду. Він намалював незнайоме обличчя, не знаючи, що Джейн ніколи так не робила.

— І цей хтось використовував не ті мазки, — додала Клара.

— Що ж, це ставить мене поза підозрою, — сказав Ґабрі.

— Але навіщо взагалі це робити? Я маю на увазі, чиє обличчя було стерто? — запитала Мирна.

На мить, поки всі розмірковували, запанувала тиша.

— Ви можете прибрати це обличчя й отримати уявлення про оригінал? — запитав Ґамаш.

— Можливо. Залежить від того, наскільки ретельно його було видалено. Ви думаєте, що це зробив