Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..

Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:

— О, мій вірний лицарю! Не витримав-таки, підказав, виручив короля свого!

І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.

— Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. — Андрій підвів голову.

— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?

— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.

— Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..

— Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…

— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..

— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…

— Так-так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?

— Могла б… Я теж так думаю…

— Ну, надумав, який хід робити проти мене?

— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.

— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?

— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!

— Що ж ти скажеш?

— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?

— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?

— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…

— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…

— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!

Книга друга

Стрибок через Ор-Капу

Частина перша

Сьогодні смертно місяць пах,

Туман криваво чах…

Щасливий той, хто в битві впав

Од першого меча.

Щасливий той, кого забув

Неправий божий гнів,

Кого на горе та ганьбу Він жити не лишив.

Щаслив — хто в зелень пирію

Коневі впав до ніг

І вражу радість в цім бою

Побачити не встиг!..

Розділ перший,

що познайомить допитливого чительника з деякими думками гетьмана Михайла Дорошенка та його вірного воїна Андрія Закривидороги…

— І все-таки богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам наше!..

Так промовив сам собі гетьман Михайло Дорошенко.

Великий, могутній, важкий, мов степова кам’яна баба, сидів він у сідлі свого білого коня Сніжка, мов зрісся з ним.

Зелені степи закотилися за обрій, котилися й котилися все на південь і південь, і дороги було не видно, вона лише в останній момент підкочувалася під Сніжкові копита, але кінь, хоч і не дивився вниз, відчував її. Гетьманському коневі треба не вниз дивитися, а на обрій і за обрій, а все інше хай само стелиться йому під ноги.

Бахмат Урхан, на якому сидів Андрій Закривидорога, певне ж, відчував, що трохи попереду і збоку біжить не простий, а гетьманський кінь. Він це бачив оком, чув.

А тому й не поспішав вибігати наперед, знаючи, що господар не дасть цього зробити.

Обличчя гетьмана було задумане, чорні широкі брови, мов крила небаченої птиці, піднялися над очима, густі вуса стирчали в різні боки. Щойно поголені щоки віддавали все-таки синизною. А очі були світлі — сіро-каруваті, залежно від душевного стану гетьмана. Коли гнівався — темніли, коли задумувався — темніли теж. А коли веселився чи виступав перед товариством — тоді вони світлішали, яснішали, сяяли блиском і теплотою.

Голос був — мов камінний. Низький, важкий, гучний. Здавалося, що, маючи такий голос, пісні не заспіваєш, а проте любив гетьман поспівати з товариством, тільки брав на октаву нижче, ніж усі.

— І все-таки, — повторив він ізнову, — богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам-таки наше!..

І знову — повторив, але не обернувся. Тобто до розмови Андрія не запросив. Хоче сам з собою помудрувати гетьман.

Військо йде ізбоку, звичною дорогою, а вони з Андрієм, усамітнившись од усіх, їдуть просто зеленим степом, де теж є свої дороги, що їх угадують Сніжко й Урхан…

Закривидорога знає, про що думає Дорошенко. Думає він про Шагіна і Магомета. Шагін-Герай — калга, друга особа після хана в непростій ієрархії Кримського ханства. Магомет-Герай — хан, особа перша, але фактично керує Кримом талановитий, діяльний, упертий, хитрий і жорстокий Шагін-Герай. Всіма силами бореться він за те, щоб Крим вирвався з-під влади Османської імперії. Чотири роки тому він повикидав турків з Криму, але це налякало нікчемних кримських мурз, вони почали плести змови, почали передавати листи до Стамбула. Магометові б виявити характер та й повністю відділитися від турків — так ні, почав хвостом туди-сюди крутити. Від страху все, від нерішучості. А великий візир Устреб-паша, побачивши цей страх, тут же почав тиснути на Магомета, лякати його, і почав віддавати хан кримський Магомет-Герай одну завойовану висоту за другою…

Закривидорога знає, про що думає Дорошенко, але не знає він того, що в потайному місці лежить у гетьмана лист від калги, в якому дійсний керівник Криму Шагін-Герай пише:

«Мрія була в мене, гетьмане, відділитися від чужої нам Османської імперії та всім Кримом піти під знамена Речі Посполитої. Я знаю, що наша віра не така, як у Варшаві. Але ж і у вас, у Києві та Каневі, віра теж не така, як у Варшаві, — а проте ж живете з поляками вкупі!.. Ми