Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

— Проп–пад–ди, с–соб–бако! — прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою — подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ґанку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів — усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

— Арсене! Брате! Зустрів–таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

— Варта! — заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби[100].

— Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами щабель, зганяючи на середину двору.

Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

— На каторги всіх! — закричав позаду якийсь ага. — До опачин!

Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

2

Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бургаса, запорожець у свою чергу спитав:

— Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

— Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого–небудь із знайомих, прошу пана. і не помилився.

— Та ні. Як потрапив до рук яничарів?

Спихальський закліпав очима і зніяковів.

— О, то длуга гісторія…

— А коротко?

— Прошу пана… Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і…

— І закуняв? — усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. — Ох, пане Мартине, пане Мартине!

Спихальський зніяковів ще дужче.

— Так, прошу пана, закуняв… Аж раптом прокидаюсь від неґречного стусана під бік. Дивлюся — стоять наді мною два турки, глипають чорними очима, ще й регочуть, трикляті! Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув єднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обом! «Що тут діяти? — подумав о тій миті. — Тікай, пане Мартине, до лясу!..» Стрибонув я з човна на берег — та в очерет! Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв’язали — і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам — сюди, на каторгу. От так…

— Сумна історія трапилася з нами, — промовив замислено Арсен. — Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли — і маєш: знову в неволі! Та ще в якій — на галері… Одна втіха, друзі, — ми знову разом.

Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м’яко відчалила від кам’яного причалу стамбульського військового порту.

Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан — бум–бум, бум–бум! В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів — невільників–веслярів.

Арсен сидів на одній лаві з Романом і Спихальським у носовій частині судна.

Вчора, потрапивши на «Чорний дракон», вони до самого вечора вантажили у трюм разом з іншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в’ялену і солону рибу. А пізно вночі, коли робота була закінчена, невільників посадили до опачин. Звичайно кожну трійку веслярів приковували до брусів, на яких трималися залізні кочети. Але тут — чи то за браком часу, чи з якихось інших причин — їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормі був наглухо прикріплений до міцної дубової стіни, а в носовій частині замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий поміж закованими ногами невільників, звивався, мов чорна гадюка, і не давав змоги ступити від лави далі ніж на два кроки.

По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руці. А в темному закапелку, під сходами, біля діжки з водою, куняв старий, нездатний до важкої роботи пайзен. Його обов’язком було подавати гребцям воду і їжу.

Скрипіли від великої напруги у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.

Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовувались і знову тягнули весло на себе. Вперед–назад, вперед–назад!..

Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.

Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м’язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.

Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!

Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Якубом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя й від горя одночасно.

«Златко, де ти зараз? Чи