Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Все моє нутро вимагало викинути кудись цю неконтрольовану енергію, але навіть в такому стані я не міг фізично нашкодити своїй істині, завдяки інстинктам які реагували й вказували, що не можна чіпати її.

– Я тобі не брехала – її голос вже звучав трохи надламано. І саме почувши цю маленьку зміну, мене знову увігнало в провину яка шкребла зсередини.

– Ти бре… – вона мене перебила і з мене нарешті спала та червона пелена яка заважала тверезо розуміти все що відбувалось.

– НІ! Я була з тобою цілком і повністю щира!  Я говорила тобі, лише правду, признаю не всю, але ж говорила! – І по її щоках почали литися сльози… вона перестала ховати свої почуття, і я знову відчув ті відголоски які мені заледве вдавалося ловити. Це був біль, ні не фізичний, а скоріш її внутрішній. 

Зараз я відчував дику провину, що вилив увесь гнів на неї. Я підвів на неї свій погляд, її шкіра набула блідого відтінку як у мерця, а тіло злегка хитало зі сторони в сторону. Вона розвернулася в бік маєтку і почала втрачати рівновагу. 

Я рефлекторно підхопив її не даючи їй впасти, вона безсило повисла в моїх руках.

– Хмаринко? – вона не реагувала – Що з тобою? Хмаринко, ти мене чуєш! – знову ніякої реакції.

В повітрі роздався різкіший запах крові і на її передпліччях, я помітив як величезні плями крові починають просочувати рукава нічної сорочки.

– Ні! – її поранення відкрилися і зараз сильно кровоточать, якщо я зараз нічого не зроблю вона просто стече кров'ю! Підхопивши її на руки й якнайшвидше помчав до маєтку, коридори знову повернулися в норму і я зміг знайти її кімнату. Влетівши в середину, я обережно поклав Хмаринку на ліжко, її шкіра зблідла ще більше, а погляд був розфокусований.

– Зараз, потерпи ще трішки моя Хмаринко.

Мене охопила паніка й страх, що я можу втратити свою істину пару назавжди. 

“Опануй себе!” – гаркнула сутність – “Зберися і зроби щось, інакше вона помре!”

– І що саме мені робити!? В неї глибокі поранені які зараз сильно кровоточать і вона витратила залишки магії що хоч якось підтримували її стан! 

“Ти і сам знаєш що робити, довбню! Постав їй свою мітку!”

– Ні! А що як їй тільки погіршає! Ще ніякий дракон не ставив свою мітку людині, вона може просто не вижити!

“Віддай їй трохи своєї крові, щоб підтримати її стан коли будеш ставити свою мітку! І краще робити це у гарячій воді, в яку можна буде додати кров і влити трохи магії для підтримки.”

Я розривався між двома мостами, звичайно моя мітка могла б її вилікувати, але так само я не знав, як саме мітка може вплинути на людину і чи взагалі вона виживе після того, як я її поставлю! Можна було спробувати просто зцілити її рани, але це не той випадок, цей спосіб надто повільний, а в мене залишилося не так багато часу.

– Гр-р-р-р!! – прогарчав я у безвиході.

І помчав до ванни набирати воду, вперше в житті в мене настільки сильно тремтіли руки, здавалось час біжить занадто швидко, а ванна наповнюється занадто повільно, я боявся що можу не встигнути. Далі підніс руку над водою й завагався чи варто…

– Не хочу… 

До мене долинув тихий шепіт у якому відчувався сильний страх. І я не роздумуючи більше не секунди, рубанув по зап’ястю кігтями випускаючи червоно-золотисті цівки крові з домішками драконячої магії, які падали яскравими краплями у воду.

Підбігши до ліжка, обережно підхопив її на руки й пригорнув до себе, боячись що моя крихітна Хмаринка могла у будь-який час зникнути. Опустившись з нею у ванну, обпер її спиною об мої груди і до плечей занурив у воду.

– Хмаринко, ти мене чуєш? – прошепотів їй над вухом – Зараз, тобі стане легше.

Посадивши її зручніше, я розідрав рукава нічної сорочки й оголив шкіру, на ній були глибокі рвані поранення від моїх кігтів. Всередині щось тужливо защемило від болю.

– Вибач мене, моя Хмаринко – я провів язиком по ранах на передпліччях, відчувши дурманячий смак крові своєї пари, моє нутро гуркотіло й підбурювало мої інстинкти, щоб я поставив нарешті їй мітку і привласнив цю крихітку собі… Моє дихання збилося від збудження і тіло набуло ледь помітного трансформованого вигляду. 

Моє тіло знову трохи збільшилося у розмірах, на щелепах збільшилися зуби стаючи більш виразними, де-не-де шкірою проступала чорна луска, а на пальцях виросли кігті і я намагався тримати Хмаринку обережніше, щоб не завдати їй ще більше шкоди. Прибравши її волосся, в роті я відчув присмак “Сквірової отрути”, я вкусив її у районі шиї. В її емоціях, я відчув паніку, Хмаринка почала вириватися й намагатися розщепити мої руки, спіймавши її за обидва зап'ястя й іншою рукою перехопив і притиснув Хмаринку щільніше до себе знерухомлюючи її.

– Відпусти, мені боляче – заледве прохрипіла Хмаринка.

Я відчував як отрута повільно проникає в її тіло, вона ледь чутно затремтіла в моїх руках і через секунду заспокоїлася, повністю разслабившись. Відпустивши її плоть, провів язиком по свіжій рані зализуючи її, щоб вона скоріше загоїлась.

А тепер залишилося найголовніше, це заспокоїти себе інакше ще трошки і я з’їм цю солодку крихітну Хмаринку. Моє дихання так і залишилося збитим, від дурманячого смаку її крові. Хмаринка мляво розвернулася в моїх обіймах і поглянула мені прямо в очі, а потім її очі опустилися нижче… на мої губи… і я не стримався й ніжно накрив її вуста своїми, вони були м’які і здається навіть на смак нагадували солодкий нектар ранкової квітки. Моя. Солодка. Крихітна. Хмаринка.

Яку не хотілося відпускати, тому я відпустив її губи й пригорнув до грудей і уткнувся носом у її маківку вдихаючи на повні груди запах солодкого бузку з ледь відчутними домішками сонця й полум'я, на ній  був МІЙ запах. Внутрішня сутність приємно замуркотіла, теж насолоджуючись цією миттю, як і я. І схоже не одним нам подобається це, завдяки мітці я нарешті міг зрозуміти почуття й емоції цієї крихітки. І я злегка посміхнувся сам до себе, їй було приємно сидіти в моїх обіймах. Їй це подобається.