Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

І вона знову закрутилася в мене в руках як маленьке спантеличене мишенятко, схоже через Сквірову отруту її тіло стало трохи млявим.

– Заспокойся, скоро цей стан пройде і ти, знову зможеш нормально рухати кінцівками – спокійно промовив у її волосся.

До мене долинуло маленьке обурення.

– Що саме ти маєш на увазі під “скоро це пройде”, що ти зробив? 

– Я лише вилікував твої рани – принаймні це поки все що їй потрібно було знати, на цей момент. Цікаво? Що на мене буде чекати завтра, після того, як мітка проявиться і вона це помітить.

Мимоволі я пробігся оком спокусливими вигинами її тіла, мокра нічна сорочка яка стала майже прозорою не змогла повністю приховати її тіло. Починаючи від маленьких ніжок, продовжуючи гомілками, стегнами і спиною… 

Мене різко протверезило, й по всьому тілу розлилася напруга, її спина була пошрамована, там було безліч шрамів! На мене накочував гнів. Хто посмів! Доторкнутися до моєї пари! Я й не помітив як Хмаринка розвернулася до мене…

– На що ти там дивишся! – скрикнула й затулила мені очі своїми крихітними долоньками.

– Що ти робиш? – спантеличено зойкнув.

– А що треба!

– Та годі тобі – я спробував прибрати її руки.

– Ні! Навіть не думай! – пискнула ще раз і затулила мені очі ще дужче.

– Та припини вже, поводишся як мале дитя.

І після цього, я почув невдоволене фиркання як у хом’ячка.

– Не дивися, заплющ очі!

– Та я й так нічого не бачу, ти ж мені їх закрила.

– От і добре!

І знову до мене долинули вже чіткіші її емоції, сором, збентеження. Хм, невже хтось злякався що я побачу когось без одягу? Мої губи нервово посмикувались в прихованій усмішці. Мені хотілося розреготатися на всю кімнату.

– Невже ти соромишся? 

Роблю найочевидніший висновок припиняючи боротися за право прибрати її руки від моїх очей і схопив її за оголену талію, погладжуючи гладеньку та ніжну на дотик шкіру.

– І нічого я не соромлюся!

І я ясно відчуваю що моя крихітна Хмаринка, мені бреше. І я буду останнім дурнем, якщо не скажу як же приємно відчувати її емоції і відчуття! Знати її настрій, що дратує, що не подобається або навпаки що подобається і що викликає в неї приємні почуття.

– Оу, серйозно? А я думав що ти засоромилася. Хм-м, тоді тим паче можеш спокійно відпусти мої очі. Чи все ж таки соромишся?

Я вирішив трохи її подражнити все ж, мені було до драконової матері цікаво дізнатися що вона відповість і як буде викручуватися!

– А от і ні! 

– Тоді прибери руки.

І ми ще доволі довго грали в хто кого переконає. Хм, щось таке є в цьому. Кожен раз запитувати в неї те що може її збентежити, й спостерігати те, як вона намагається виправдатися. Треба ж таке, а брехати вона вміє, шкода що зараз вона не знає що я відчуваю кожну її брехню яку вона мені каже.

Потім вона викинула неймовірну причину чому я не повинен розплющувати очі, сказавши що спостерігати за іншими у ванній неввічливо. Ха!

Що? Це ж тільки що була цікавість! І що ж її таке зацікавило?

– І чому ти смієшся? – запитує.

– Хм-м, значить все-таки дивишся.

– Та припини вже! Яка тобі різниця, дивлюся я на тебе, чи ні!

– Але ж ти мене зараз розглядаєш, то чому мені не можна розглянути тебе? – не маючи, а ні краплі сорому прошепотів їй.

І вона затихла. Невже і справді роздумує, чи варто відкривати мені очі, чи ні?

– Гей, Хмаринко? Ти чого затихла? – грайливо звернувся, на що отримав легку хвилю обурення.

– Моє ім'я Марі… кхим.., Маргарита!

На секунду, увесь мій грайливий настрій зник, як і дурнувата посмішка. Вона тільки що збрехала. То значить її звати не Маргарита. Але чому вона приховує своє ім’я? Від когось ховається? Чи просто не довіряє? А можливо ті шрами на її спині якось з цим пов’язані?

Добре, для цього питання в мене буде ще купа часу, щоб добре його вивчити, та й треба спочатку дізнатися звідки взялися ті шрами, а потім і до імені дійду. А поки розберемося з іншою справою.

– А мені здається що крихітна Хмаринка, тобі краще підходить.

– Відпусти мене, я хочу переодягтися.

– Відпустити?

Цікаво, а якби я зараз відповів що не відпущу її, щоб вона робила? Але схоже, цю маленьку витівку прийдеться відкласти, бо моя Хмаринка почала вже злегка тремтіти від холоду.

– Так. І поки не забула. НЕ СМІЙ, РОЗПЛЮЩУВАТИ ОЧІ, ПОКИ Я НЕ СКАЖУ ЩО МОЖНА ЦЕ ЗРОБИТИ! Зрозумів!

Що ж добре, біжи поки що, і я відпускаю її, але не втрачаю можливості наостанок назвати її миленьким новим ім’ям.

– Добре, як скажете моя пані крихітна Хмаринко.

– І не називай мене так! 

Хмаринка на деякий час застигла і не подавала жодних ознаків руху. 

– Ну так що, ви збираєтеся вилізти з ванни, чи й досі боїтеся що я можу щось побачити? Обіцяю, доки не почую дозволу, не розплющу очі.

Від неї віяло рішучістю і легкі нотки сумнівів. Але все-таки повільно прибирає руки і я, так розумію переконується в тому, що я не розплющив очі й швидко дременула з ванної. Хоча, мушу визнати спокуса була не аби яка велика, щоб не відкрити хоча б одне око. 

– Все, можеш розплющити очі.

Я розплющив очі й озирнувся навколо, за дерев’яної ширми я чув її голосне дихання і вилізши з ванни я пішов до неї.

– Знову ховаєшся.

– Я не ховаюся. 

І я не стримався й ледве чутно захихотів, значить вона звідти не вилізе поки не одягнеться. Помітивши білий банний халат, взяв його й простягнув через ширму Хмаринці.

– Ось, тримай.

Я став нервово чекати поки вона вийде за ширми, мене і досі не відпускало побачене. І мені було треба дізнатися, хто той виродок який зробив ті шрами, й видерти йому хребта! Хмаринка вийшла за ширми, закутана в пухкий білий халат. Вона затримала свій погляд на декілька хвилин на моєму тілі і… 

Різко підвела погляд до мого.