Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Дощ почав накрапати, ударяючи по даху старої хатини. Стук крапель зливався з важким диханням людей, що ховалися всередині. Алія, сховавшись за старим дерев’яним столом, стискала в руках хустинку Каріма, яку той кинув, перев’язуючи Мехмета. Її обличчя було бліде, очі вологі від сліз і втоми.

Карім стояв біля вікна, тримаючи пістолет. Він мовчки спостерігав за темрявою лісу. Кожен шурхіт, кожен тріск гілки міг стати сигналом до бою. Його нерви були натягнуті, як струни.

— Каріме… — прошепотіла Алія. — Ми виберемося?

Він подивився на неї, підійшов, опустився навколішки біля неї й обійняв.

— Я клянусь тобі — я виведу тебе звідси. Тебе й нашу доньку. Ти більше ніколи не будеш плакати від страху. Ніколи.

У цей момент у двері з гуркотом вдарили. Всі напружились.

— Відкривай, Карім! Я знаю, ти там! — кричав Амір.

Карім піднявся, взяв автомат Мехмета й приготувався. Але він знав — перестрілка в таких умовах могла стати фатальною.

— Аліє, якщо щось піде не так — біжи з чорного виходу позаду. Там стежка до річки. Я тебе знайду.

Алія заперечно похитала головою.

— Я нікуди без тебе не піду.

Двері знову здригнулись.

І тут пролунали постріли — але не зсередини, а зовні.

Карім визирнув у щілину — його охоронці, які обійшли з тилу, вступили в бій з людьми Аміра. Амір розлючено кричав, намагаючись прорватися. Але сили були нерівні — Карім давно підготувався до штурму.

Через кілька хвилин усе стихло.

Один з охоронців вломився до хатини.

— Очистили. Амір — поранений, але втік. Шукаємо його в лісі.

Карім видихнув. Алія притулилася до нього.

— Ми врятовані… — прошепотіла вона.

— Так. Але це ще не кінець… — Карім зціпив зуби. — Я знайду його. За все, що він зробив — відповість.