Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Інше, що я сказав, — у таких книгах два випадки завжди поєднуються. Мабуть, бізнес Енді процвітає і йому багато телефонують після того, як його викрадач маку виявився серійним убивцею. Я дозволив йому про це розповідати. Навіть сказав, що цього разу він може взяти на себе всі ЗМІ — і фестивалі.

Отже, повернімося до епілогу. Я знаю, що ви хочете бути свідками дечого важливого: моєї зустрічі із Джульєтт. Обіймів, сліз і падання на одне коліно (собі на замітку: займись пілатесом). Звісно, ми із Джульєтт поговорили, і я перепросив. Але не більше — усе, що можна зробити через застосунок FaceTime. Вона має скоро приїхати. Для початку вийти з ізолятора в Аліс-Спрінгс було пеклом. Тоді не було рейсів через лісові пожежі і поліцію, і ЗМІ. Тепер вона орендувала машину, але сюди приблизно п’ятнадцять годин їзди, і безпечніше — з парою зупинок.

Я пожартував, що, можливо, їй варто сісти на поїзд. Вона не сприйняла це добре.

Я хочу сказати: велике возз’єднання ще не відбулося. Знаю, що на завершення книги вам хотілося б трохи романтики, але все, що можу сказати, — це те, що сталося: а наразі це — нічого. Звісно, ситуація вже краща, ніж була після того, як я освідчився Джульєтт, але більшого й не скажеш.

Авжеж, я знаю, як перепрошуватиму. Поки я все це писав, то багато міркував. Коли я починав, то думав, що це історія про спадщину. Зрештою, тому письменники все й записують. Від марнославства Ройса до правди Мейджорс, до принципів Вольфганга, до люті Лізи, до моїх спогадів. Щоб залишити щось по собі. Я думав, що це і є спадщина: залишити на чомусь своє ім’я.

Але спадок — це не ім’я, яке люди лишають чорнилом. Ідеться не про те, щоб залишити слід на чомусь, а про те, щоб слід залишився на вас. У разі з книгами спадщину не пишуть — вона стає такою через людей, які беруть ідеї з вашої книги, розширюють, збагачують і доносять їх світові, переосмислюючи, запам’ятовуючи й переживаючи їх. Це пристрасть, це сльози. Це інтернет-форуми, це MongrelWrangler22. Це Джульєтт, яка таємно віддає мені своє запрошення. Джаспер Мердок знав, що його ім’я було найменш важливим у його роботі, і тепер я теж це знаю. Книга не стає книгою, поки її не прочитали.

Я говорю все це тому, що в мене був час зрозуміти слова Джульєтт. Вона запитала мене, чия це історія.

Тепер я знаю відповідь.

З найкращими побажаннями,

Ернест

P. S. Про вовка промовка: хтось стукає у двері. Можливо, ви все-таки отримаєте свій епілог.

Співавторка

Епілог

Тут не місце для зловтіхи, але я попереджала Ернеста, що його дурні правила призведуть до його вбивства.

Скільки разів я казала йому, що справжнє життя не розгортатиметься, як детективний роман? Але чи слухає він свою дівчину? Ні. Ось доказ: перша особа не означає виживання. Звісно: не можна писати про власну смерть — це було б неможливо. Але книжка може закінчитися раніше, ніж історія. Автора може збити автобус, поки він несе рукопис у видавництво. Або, як це сталося з Ернестом, на нього в готельному номері може напасти жінка, яка чотири дні тому — він бачив — упала під поїзд.

Не знаю, як Гаррієт вистежила Ерна, але знаю, що саме тому Гетч тримав його в ізоляції спочатку в поїзді, потім у лікарні, а відтак — у готельному номері. Для захисту. Це було дуже розумно. Тіла було складно знайти, оскільки їх перебив потяг, але швидко стало очевидним, що через дивний збіг у діях повітряного потоку й законів фізики під колеса потрапив лише Джаспер. Гетч сказав Ернесту, що вони досі шукають усі частини тіл. Технічно це не було брехнею, просто їм забракло однієї великої частини — Гаррієт.

Отже, повернімося до номера в готелі. Гаррієт викрала машину, доїхала до Аделаїди й вибила двері. На її обличчі запеклися кров і бруд, не було двох зубів, одна рука звисала так низько, що нагадувала лопать млина в безвітряний день. Але інша рука працювала добре. Достатньо добре, щоб тримати ніж, із яким вона прийшла.

Достатньо добре, щоб ударити ним Ернеста просто в живіт.

Була то доля чи просто дивовижний збіг, але я прибула до відчинених дверей готельного номера саме під час хаосу всередині. Гаррієт сиділа на Ерні, розмахуючи ушкодженою рукою, як слон — хоботом, а іншу занесла над ним, щоб угатити ніж; кричала, що Ерн забрав у неї Джаспера. Я ніколи раніше нікого не била й була здивована тим, як швидко нокаутувала її. При цьому зламала собі чотири фаланги. У книгах про таке не згадують.

До речі, Ерн не помер. Я вчасно дісталася до нього. Просто хотіла підкреслити цей момент. І хоч це трохи по-дитячому — натякати на таке, поки він накачаний знеболювальними й літром донорської крові, — що ж, він мав би про це подумати, перш ніж звинуватити мене в убивстві.

Тож ця історія вже дійсно завершена. Ерн при тямі й розмовляє, але попросив мене написати за нього цю главу. Підбити підсумок. Я також зайшла й виправила його підрахунок імен. Гаррієт отримує чіткі 103 (з огляду на те, що п’ять із них — мої): для тих, хто лічить там у себе.

І наостанок. Знаєте, сиквели не завжди розчаровують. Іноді вдруге зробити крок до чогось — саме те, що вам потрібно. Це шанс виправити помилки, які ви зробили під час першої спроби. Або поставити певне запитання вдруге. Вдруге я сказала «так» — ось до чого я веду.

Причина, через яку я це зробила, дуже проста. Думаю, це та сама причина, через яку він попросив мене написати цей епілог.

Нарешті Ернест розповів мені, чия це історія: наша.

НЕЗАБАРОМ

Джаспер Мердок «Життя, смерть і віскі».

«Вбивче читання. Буквально».

Ернест Каннінґем