Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Давайте поговоримо про вас, — озвався Матьє.
Ґомес немовби здивувався.
— А що, більше нічого не сталося? — поспитався він.
— Нічого, — відказав Матьє.
— За два роки?
— Нічогісінько. Ви знайшли мене таким, яким і залишили.
— Кляті французи! — зареготався Ґомес. — Всі ви якісь вічні.
Саксофоніст засміявся: скрипаль щось казав йому на вухо. Рюбі нахилилася до Мод, яка настроювала свою скрипку.
— Поглянь на того дідугана в другому ряду, — сказала вона.
Мод пирснула: дід був лисий, мов коліно. Її погляд пробіг авдиторією, там зібралося сотень із п'ять слухачів. Вона уздріла П'єра, який стояв біля дверей, і перестала сміятися. Ґомес понуро глянув на скрипаля, а потім зиркнув на порожні стільці.
— Що ж до спокійної місцинки, то, гадаю, кращої й не буває, — покірним голосом сказав він.
— Тут є музика, — сказав Матьє.
— Бачу, — відказав Ґомес, — ще й як бачу.
Він осудливо глянув на музик. Мод читала осуд у всіх очах, щоки її горіли, як завжди; вона думала: «Боже милий, навіщо? Навіщо?» Та Франс, яка стояла поруч, пінява і трибарвна, виявляла всі ознаки радощів, усміхалася й зарання відбивала такт; смичок вона тримала, виставивши мізинець, наче то була виделка.
— Ви обіцяли мені жінок, — сказав Ґомес.
— Ох, справді! — засмучено сказав Матьє. — Не знаю, що сталося: минулого тижня о цій порі всі столики були зайняті й, клянуся вам, жінок тут було та й було.
— Це все через останні події, — тихо сказав Ґомес.
— Звичайно.
Події; що правда, то правда: для них там теж існують «події». Вони воюють, притиснувшись спиною до Піренеїв, їхні очі звернені до Валенсії, до Мадрида, до Тарраґони; але вони теж читають газети і думають про все це муравлисько людей і зброї за їхніми спинами, і мають свій погляд на Францію, Чехословаччину й Німеччину. Він засовався на стільці: рибина підпливла до стіни акваріума й дивилася на нього своїми круглими очима. Він змовницьки усміхнувся Ґомесові і невпевнено мовив:
— Люди починають розуміти.
— Вони нічогісінько не розуміють, — сказав Ґомес. — Еспанець може зрозуміти, чех теж і, може, навіть німець, тому що вони у цій сутичці. Французи ж геть осторонь неї; вони нічого не розуміють — вони бояться.
Матьє відчув себе ураженим; він хутко сказав:
— Не можна докоряти їм за це. Мені немає чого втрачати, і не так уже й засмучує мене те, що доводиться йти на війну; це розважить мене. Та якщо дуже прив'язаний до чогось, то нелегко перейти від миру до війни.
— Я зробив це за годину, — відказав Ґомес. — Гадаєте, я не був прив'язаний до свого малярства?
— Ну, — сказав Матьє, — ви — це зовсім інша справа.
Ґомес знизав плечима.
— Ви кажете, як Сара.
Вони позамовкали. Матьє не те щоб дуже поважав Ґомеса. Менше ніж Брюне, менше ніж Даніеля. Та він почувався винним перед ним, тому що Ґомес був еспанцем. Він здригнувся. Рибина за шклом акваріуму. А він почувався французом під цим поглядом, французом по крові й по кістках. Винним. Винним і французом. Йому хотілося сказати: «А нехай йому дідько! Я ж бо стояв за втручання в еспанську війну». Та питання було не в цьому. Те, що він хотів особисто, не рахувалося. Він був французом, і ні до чого було те, що він не погоджувався з іншими французами. Я був проти втручання в еспанську війну, я не посилав зброї, я закривав кордони для добровольців. Треба було або ж боронити цю країну разом з усіма, або бути винним разом з усіма, разом з метрдотелем і цим добродієм, який попивав мінеральну воду, щоб краще перетравлювати їжу.
— Може, це й по-дурному, — сказав він, — але я гадав, що ви прийдете в формі.
Ґомес усміхнувся.
— У формі? Вам хочеться побачити мене в формі?
Він дістав з гаманця пачку фотографій і одна по одній почав простягати їх Матьє.
— Ось вам людина.
На знімках був офіцер з суворим обличчям, який стояв на східцях церкви.
— У вас тут не дуже сумирний вигляд.
— Так треба, — відказав Ґомес.
Матьє глянув на нього й зареготався.
— Авжеж, — сказав Ґомес, — я пожартував.
— Та я не це подумав, — сказав Матьє. — Просто запитав себе: невже і в мене буде такий недоладний вигляд в однострої, як у вас оце?
— А ви офіцер? — зацікавлено поспитався Ґомес.
— Простий вояк.
Ґомес роздратовано махнув рукою.
— Всі французи прості вояки.
— А всі еспанці — генерали, — жваво відказав Матьє.
Ґомес щиро зареготався.
— Гляньте ось на це, — сказав він, простягаючи йому фото.
Це була геть молода дівчина, смаглява й понура. І дуже вродлива. Ґомес тримав її за стан і зухвало всміхався, як завжди він робив, позуючи для фотографа.
— Марс і Венера, — сказав він.
— Впізнаю вас, — відказав Матьє. — Скажіть-но, а ви що, полюбляєте молодих?
— Цій п'ятнадцять, але на війні дівчата хутко дорослішають. А ось я в бою.
Матьє побачив маленького чоловічка, який зачаївся під зруйнованим муром.
— Де це?
— В Мадриді. Університетське містечко. Там і досі йдуть бої.
Він воював. Він і справді лежав під тим муром, і в нього стріляли. За тої пори він був капітаном. Може, йому бракувало набоїв і він думав собі: «Кляті французи». Відкинувшись на спинку стільця, Ґомес допивав портвейн, потім неквапливо узяв пачку сірників, запалив цигарку, його шляхетне й комічне лице на мить виступило з темряви і відразу ж погасло. Він воював; та в очах його війна не залишила і сліду. Западала ніч, вона огортала його ніжністю, вид його набрав голубої барви над рожевою лампою, оркестра грала «No te quiero mas», вітерець легенько шарпав скатертину, увійшла жінка, заможна й самотня, й сіла неподалік, до них долинули пахощі її парфумів. Ґомес глибоко вхлинув їх, роздимаючи ніздрі, лице його ствердло, він із доскіпливим виглядом обернув голову.
— Праворуч, — озвався Матьє.
Ґомес втупив у неї свій вовчий погляд і споважнів. Він сказав:
— Гарна дівка.
— Це акторка, — відказав Матьє. — В неї більше десятка пляжних піжам. Її утримує промисловець із Ліона.
— Гм! — сказав Ґомес.
Вона відповіла на його погляд і, ледве усміхнувшись, одвернулася.
— Ну, — сказав Матьє, — цей вечір ви не згаєте!
Ґомес не відповів. Він поклав руку на скатертину, Матьє дивився на його волохаті руки з перснями на пальцях, вони рожевіли у світлі лампи. Він тут, голубий із рожевими руками, він вдихає парфуми цієї білявки, надить її поглядом. Він воював. За його плечима були обпалені міста, вихори червоної куряви, облізлі конячі крупи й вибухи снарядів, які не залишили жодного відблиску в його очах. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.