Читати книгу - "Пора грибної печалі"

який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.

— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.

Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.

Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..

Блудний син повертається весною

— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…

— Не забудьте, що вже і роки говорять про себе, — мовив Волосянич. — Уява, як і людина, теж старіє…

— Але останнім часом, боюся навіть признатися, ночами мене стали навідувати дивні видіння, — сказав тихо дядько. — Ніби прокидаюся, а з мого балкона простилається дорога. Вона, як і за молодих років, світла, легка, веде аж на Верховину… Біля ріки знімається уверх, високим мостом переходить через гору, а далі весело біжить у моє село. Здається, варто тільки ступити на ту дорогу — і помчу, як колись… І рідне Березілля знову відкриє свої ворота і радо прийме мене…

Волосянич запалив, схвильовано затягнувся й закашляв. Дядько глянув на нього й перелякано запитав:

— Вам зле?

— Чому так думаєте?

— Ви зблідли…

— Це, напевне, від перевтоми, — злукавив Андрій. — Вночі погано спав.

А самого пройняло таке відчуття, ніби співбесідник весь час гортає у ньому спогади, пильно вдивляється і чекає, коли Волосянич не витерпить і нарешті розкриється.

— Ви, напевно, думаєте про мене: божевільний чоловік, — мовив раптом з гіркотою дядько. — Не підписав якісь документи і тепер мучиться все життя. Мовляв, люди крадуть не такі суми і сплять спокійно. Чи не так?

— Можливо, й справді, треба було давно забути?.. — стенув плечима Андрій.

— Про це не раз думалося й мені, — продовжував господар. — Але тут справа не в картоплі й капусті… Розумієте, я сам собі зрадив… А це страшно, молодий чоловіче. Я відступив перед злом. Навіть не пробував з ним боротися… Думав обдурити совість. Тепер, правда, на це дехто дивиться простіше… Совість стала ситішою. А для мого покоління вона була і залишається найвищим суддею. Бо хто хоч раз зрадить своїй совісті, честі, того знову потягне, а далі вже ніщо не зупинить… навіть страшний суд. А потім… Потім, я вже говорив, обірвав своє коріння. Я пішов із отчої землі… А втративши її, людина позбувається духовної опори у житті. І хто цього не розуміє, той втрачає ще більше…

Волосяничу стало не по собі. Десятки років живе у місті, а весь час почуває себе ніби в гостях. Все здається тимчасовим… Постійно бачиться: пройде час, подякує господарям за хліб-сіль, чемно відклониться і назавжди повернеться у ласкаві обійми батьківського дому, де все ще чекає на нього старенька мати.

— Бувайте здорові, піду… Скоро обід, — мовив Андрій.

— Будьте щасливі, — міцно потис руку господар.

Волосянич вийшов із двору, а навздогін почулося:

— Ви розумно радите. Знаєте, я таки справді куплю білет, сяду на автобус і поїду в Березілля!

— Щасливої дороги! — крикнув, обернувшись Андрій.

— Ось тільки сад обріжу і одразу поїду!..

І господар взявся за роботу. Доки Волосянич піджидав автобус, із двору доносилось клацання садових ножиць… Воно йому чомусь нагадувало різкі й тривожні удари метронома…

Назавтра Андрій відбув у відрядження. Повернувся через тиждень пізно вночі. Наступного дня, відіспавшись, зібрався в редакцію.

Йдучи на зупинку, не без гіркоти завважив, що на місці будинку знайомого господаря уже стояв акуратно вирівняний майданчик. Покалічені дерева, востаннє обійнявшись, лежали укупі при самій дорозі. Їх ще не встигли відвезти. Автобуса довго не було, і Волосянич, стоячи на зупинці, мимоволі став свідком розмови двох літніх жінок.

— Он там стояла їхня хата, — показала на свіжу площадку висока тітка. — Він дуже, неборак, переживав за будинок. Не хотів переходити у квартиру…

Потім тітка зітхнула й зажурено мовила:

— Кажу вам, таке горе, що й сама не знаю, як бідна Олена переживе…

— Уже чула-м, люди всяке говорять. А ви самі точно не знаєте, як це було? — напитувала друга жінка.

— Кажуть, що ліг звечора спати. Здоровий був… Нікому нічого не казав… А вночі, коли всі спали, вийшов на балкон — і все… Вранці знайшли його під будинком…

— Абись-те знали, люба, — зашепотіла довірливо третя, сухенька тітка. — То все п’янка… Біла гарячка.

— Він ніби не пив… Не бачили його під хмелем. Та й Олена ніколи не жалілася, — почала сумніватися висока.

— О, ми пожаліємося! — вигукнула сухенька. — Я лиш раз пробувала на свого заявити, то так повечеряла зубами, що й десятому закажу мовчати. Алкоголіки вони безчесні! Взялася нині за них держава, але мало! Кари господньої нема на проклятих п’яниць!..

Вражений почутим, Волосянич не став дочікуватись автобуса. Відчув у спині холод, втягнув голову у плечі і побрів навмання, не розпізнаючи людей. «Хто це сказав, що кожна людина — окремий острів, — гірко роздумував. — Ні! Ні, одиноких островів не буває навіть у морях і океанах. Кожен найдрібніший клаптик землі кровно пов’язаний з іншими тисячами підземних жил, дорогами птахів і вітрів, сонцем, дощами, вітрами… Окремих островів не буває бодай тому, що всіх їх єднає велике ім’я — планета Земля. Подібне і з долями людськими… Всі судьби — святі і грішні — переплетені тисячами і тисячами зримих і незримих узів, тисячами далеких і близьких голосів і відголосків, які рано чи пізно одізвуться