Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Уже на перших переговорах у Києві Затонський висловив ворожість і недовіру до старшинського складу. Як і більшість червоних, він бачив у них ворогів. Никифор Гірняк марно застерігав його та інших представників Радянської влади, що спроби розколоти армію, настроїти стрільців проти старшин і проводу ЗУНР дадуть зворотний ефект. Але на мітингу у Балті, зрештою, як і на інших, член Реввійськради республіки непохитно дотримувався своєї політичної позиції. «Вас вийшло понад 100 тисяч озброєних, гарно організованих вояків, – говорив він, звертаючись до стрілецтва. – А кілько зосталося? За віщо ж терпіли Ви такі невимовні страждання… Що ж робила ваша Начальна команда і всі майже старшини, коли вже сліпий бачив, що бувший соціяліст Петлюра не тільки зрадник соціалізмові, а просто запроданець. Повели Вас до Денікіна, до царського генерала, до лютого ката робітництва та селянства. Ваші ватажки увесь час дурили Вам голову національним визволенням України, не задумувалися продати Вашу кров». Оратор усіляко намагався переконати стрільців, що їм не по дорозі зі своїми старшинами, з котрих «не один ще за Петлюрою до польської шляхти перейде, бо шляхта – хоч польська – їм ближча, чим свій український робітник»[484].

Виступав з промовою і новий командувач – тридцятирічний галичанин, уродженець Снятинщини Василь Порайко. Після закінчення Коломийської гімназії і Львівського університету він активно діяв у радикальній партії. В роки світової війни потрапив у російський полон. Там став членом РКП(б), брав участь у революційних подіях на Поволжі, працював у Галоргкомі КП(б)У. Услід за В. Затонським командувач таврував, як зрадницьку, політику диктатора Є. Петрушевича, Головного Отамана С. Петлюри, закликав не довіряти старшинам. Водночас висловив задоволення, що нарешті стрілецькі маси взяли в свої руки долю Галицької армії. «До бою з польською шляхтою, галицький стрілець, до визволення рідного краю!» – закликав В. Порайко.

Перед від’їздом В. Затонський поставив завдання до 10 березня реорганізувати Галицьку армію, затвердив план розроблений групою штабних старшин під керівництвом полковника А. Шаманека. У військах закипіла робота. У Бершаді на базі II корпусу сформовано 1-шу бригаду Червоних українських січових стрільців (ЧУСС). Її командиром призначено А. Шаманека, а з 22 березня – Богдана Білинкевича. Начальником штабу став підполковник А. Бізанц, а полки очолили І. Бакович, Р. Волощук і З. Носковський. Політкомісаром бригади призначено Якова Струхманчука. Уродженець с. Росоховатець нинішнього Козівського району Тернопільщини, закінчив художню школу. Але замість пензлів юному художнику довелось брати в руки кріс. 1915 року чотар легіону УСС потрапив у російський полон.

Бригада мала 4,5 тис. стрільців і близько 200 старшин, півтори тисячі коней, сотню кулеметів[485]. Вже 13 березня В. Затонський і В. Порайко під час огляду новоствореної бригади дали високу оцінку її боєздатності. Вона отримала призначення до 44-ї стрілецької дивізії Івана Дубового. При її політвідділі створено галицьку секцію, яку очолив Никифор Гірняк.

Бригада зразу ж зайняла провідне місце в дивізії Дубового, вигідно відрізнялась від Богунської і Таращанської. Між іншим, коли вона відходила на фронт, жителі Бершаді надіслали телеграми до Харкова і навіть Москви з проханням залишити галичан у місті. Аргумент? Необхідність захисту від повстанських загонів, яких немало гуляло тоді на півдні України. На початку березня сюди наблизилась і Повстанська армія генерала М. Омеляновича-Павленка. Разом з нею – частини Ю. Тютюнника, в яких служив ще один колишній командувач Галицької армії, полковник Гнат Стефанів. Їхні посланці часто з’являлися серед галицьких стрільців, пристрасно вели агітацію за перехід до повстанців. Але січовики прагнули до рідних домівок – визволяти Галичину, і, за поодинокими винятками, на їхні умовляння не піддавалися.

Друга галицька бригада, командиром якої призначено О. Лисняка (з 22 березня – Ю. Головінського), а начальником штабу – М. Луцького, формувалась на базі частин першого корпусу в Чечельнику. Налічувала понад 4 тис. стрільців і підпорядковувалась 45-й стрілецькій дивізії Йони Якіра.

Із частин III корпусу генерал А. Кравс сформував і очолив третю бригаду (з 24 березня комбригом став О. Станимір). Начальником штабу призначено В. Льобковіца, а політкомісаром М. Балицького, якого невдовзі замінив педагог Федір Замора. Бригада нараховувала 3,5 тис. стрільців, півтори тисячі коней і діяла у складі 58-ї стрілецької дивізії[486].

На початку березня польовий штаб ЧУГА видав низку наказів і розпоряджень, які не дістали підтримки особового складу. Несподівано скасовано старшинські звання і відзнаки, окремі їдальні для командного складу. Впроваджувалася виборність командирів. У зв’язку з реорганізацією скороченням армії багато старшин позбулися посад. Їх збирали до Балти і Бірзули чекати своєї невизначеної долі.

Було скасовано відзнаку вояків УГА – тризуб, її замінила червона зірка. Замість синьо-жовтих прапорів впроваджено червоні. Щоправда, інколи стрільці комбінували відзнаки – під червоні зірки давали синьо-жовту основу[487]. Заборонявся традиційний український гімн «Ще не вмерла Україна». В урочистих випадках стрілецькі оркестри грали «Інтернаціонал».

Дуже скоро у всіх бригадах і полках з’явилися політкомісари. Згодом Никифор Гірняк згадував, як був здивований, коли на ці посади прибули виключно галичани та ще й деякі некомуністи: Федір Замора, Михайло Балицький, Федір Конар-Палащук, Микола Опока, Михайло Козоріс та інші. Не всі знайшли спільну мову зі стрілецтвом. Але чимало з них заслуговували на повагу.

«Професор Замора, – писав про свого комісара генерал А. Кравс, – високоосвічена, ідейна людина, в першу чергу українець, щойно потім комуніст. Коли б комуністи мали саме таких комісарів, їх влада була б побудована на граніті, його спосіб пристосування більшовизму до галицьких відносин був повний такту, був одинокий в своєму роді»[488]. Син робітника-залізничника з-під Тернополя ще у Перемиський гімназії, а потім Львівському університеті брав участь у молодіжному русі. Обирався головою «Академічної громади», до керівництва Українського студентського союзу. У 1919-му увійшов до складу шкільної комісії Української Національної Ради ЗУНР, яку очолював А. Крушельницький. Тоді ж став у лави Галицької армії, бився проти поляків, брав участь у всіх походах і боях на Поділлі. Його життя обірвалось 1937 р. у холодногірській тюрмі Харкова. До речі, Ф. Замора не був членом КП(б)У, як і інші політпрацівники – Є. Яворівський, О. Палій, А. Бобинський, М. Балицький[489].

З метою «перевиховання» галичан значна увага приділялася політичній роботі. Відновлено роботу пресової служби. Вийшла армійська газета «Перелом» (згодом перейменована на «Червоний Стрілець»),