Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Нове командування намагалось продовжити добрі культурно-освітянські традиції. Цим займався спеціальний відділ при штабі, яким незмінно керував сотник О. Левицький. Його підвідділи очолювали: видавничий – Р. Заклинський, історичний – М. Євшан, а після його смерті – Ю. Шкрумеляк, І. Кревецький, театральний – П. Артимович.

Слід відзначити, що фронтовий театр з його талановитою трупою відтоді постійно перебував у Вінниці. Щоправда, кілька його акторів (А. Бучма, Н. Гірняк, Є. Коханенко) перебрались до Києва у театр М. Садовського. Не стало чи не найбільш талановитої галицької артистки першої чверті XX ст., «галицької Заньковецької» – Катерини Рубчакової. 22 листопада 1919 р. видатна акторка померла від тифу в Зіньківцях під Кам’янцем-Подільським. 1958 р. її прах перенесено до рідного Тернополя[490].

При сотнях і куренях відкривались бібліотеки, в частинах діяли школи для неграмотних, стрілецькі клуби. У березні шанобливо пройшли Шевченківські дні. У зв’язку з цією подією польовий штаб видав спеціальний наказ: «Дня 9-го марта 1920 р. святкуємо роковини нашого великого поета, борця за народні права, пророка революції – Тараса Шевченка. Нехай же свято його роковин додасть нам більше енергії, більше сил – взятися до праці й ужити всіх заходів, щоби видерти нашу країну у польських магнатів та здобути Славу і Волю Вітчизні. Наказую проте усім галицьким частинам в місцях простою уладити в цей день святочні походи з публічними промовами до стрільців, в яких належить вияснити велике значення нашого батька Тараса Шевченка для революції взагалі, а для України спеціально. Комісарам і командантам належить на мітингах (вічах) з’ясувати характер слів Шевченка як вираз протесту закріпощеного мужика, жидівського наймита і панського холопа, і що його цілим бажанням було визволення від гніту панів. Наказую ужити всіх заходів, щоби день 9-го марта пройшов як найбільш святочно. Частини, які мають свої хори і музику, мають устроїти для стрільців концерт з творів Шевченка. В. Порайко»[491].

За галицькою традицією на Шевченківському святі тільки в Балті було зібрано для хворих 33 тис. карбованців. Чимало коштів з невеликої стрілецької платні передано на будівництво пам’ятника Кобзареві в Одесі. 11 березня за участю багатьох галичан, командувача ЧУГА В. Порайка і В. Затонського відбулося закладення пам’ятника Т. Шевченку у Києві. Галичани відвідали святковий Шевченківський вечір у міському театрі, який поставив Лесь Курбас[492]. У величавих хвилюючих святкуваннях взяли участь тисячі жителів Балти, Бершаді, Чечельника, Бірзули та інших містечок і сіл.

Реорганізація армії продовжувалася фактично до кінця березня. Бригади і полки, курені і сотні поповнювались виздоровцями, готуючись до нових звитяг. Але саме тоді, в останні тижні перед відправкою частин на фронт, почав розтліватися морально-політичний стан стрілецтва.

Уже з перших днів новації в армії викликали незадоволення значного загалу старшин. Сотні їх – бойових командирів, інтендантів, суддів, урядовців залишилися без посад. Їх направляли до Києва, часто невідомо з якою метою, може, як заложників, не виключено було чекати помсти за минуле. Багато з них покидали свої частини і під загрозою примусового вивезення тікали до рідних домівок. Зокрема, таємно покинув армію полковник А. Шаманек, вбитий пізніше румунами при переправі через Дністер. Генерали А. Кравс, М. Тарнавський із сином, десятки полковників, отаманів, сотників, поручників, чотарів теж покинули її ряди[493]. Як з’ясувалося, багатьом це врятувало життя. Більшовицькі верхи не приховували ворожого ставлення до старшинського складу, намагалися настроїти рядове стрілецтво проти своїх командирів. Правда, на стрільців, які провели зі своїми старшинами шість років в окопах, ця агітація викликала зворотний ефект.

Негативні почуття у стрілецтва викликали нехтування національними традиціями, скасування національної і військової символіки. Та й методи політико-виховної роботи, які впроваджувались в армії, зовсім не враховували рівень освіти, національної свідомості і політизацію галицького суспільства. Регулярні мітинги з їх лобовими атаками на «світовий імперіалізм», гаслами битися за «світову революцію» викликали у вчорашніх професорів і студентів іронію. Нерідко політпрацівники бажане видавали за дійсне. «Вся робота по перебудові галицьких частин в червоні, – визнавав у листі до ЦК КП(б)У відряджений з Москви до ЧУГА Іван Сіяк, – обмежувалась перефарбуванням вивісок – заміною тризубців червоними зірками, парадами, мітингами та наказами звище».

Щоби краще виглядати перед вищими політорганами, комісари влаштовували кампанії масового прийому в компартію. У 3-й бригаді, наприклад, із семи тисяч стрільців і старшин у квітні значились партійними 750. Серед них зустрічались і жандарми, і священики. До речі, 25 березня командувач ЧУГА наказав усіх священиків відправити до збірної станції у Бірзулу. Це викликало чергову хвилю масового незадоволення.

Водночас до галицьких частин зачастили посланці генерала Омеляновича-Павленка, отаманів Тютюнника, Зеленого, Волинця та інших. Це були не просто візити увічливості, а агітаційні акції. Як правило, їх приймали дружелюбно. Правда, після того як загін зухвальців налетів на січовиків, роззброїв артбатарею і захопив обоз, галичани заборонили наддніпрянцям наближатись до Бершаді.

Негативне ставлення галичан до нової влади викликало свавілля органів ЧК на Україні, масові, нерідко безпідставні арешти і розстріли на Поділлі, Донбасі і в Криму[494]. Вже в березні 1919-го, всього через три місяці після створення Всеукраїнської надзвичайної комісії, член ЦК КП(б)У Серафима Гопнер повідомила В. Леніна про беззаконня людей Дзержинського. Невдовзі до Києва приїхала комісія Д. Мануїльського. Але це не зупинило репресій. У червні Ленін звернувся до керівника Української надзвичайки М. Лаціса: «На Україні ЧК завдали величезної шкоди… Повідомте мене докладніше про чистку складу ЧК на Україні, про підсумки роботи»[495].

Та підопічні «залізного Фелікса» на Україні твердо дотримувалися його вказівок: «Все явные и скрытые враги Советской России должны быть наказаны суровой рукой»[496]. У відповідь газета із категоричною назвою «Красный меч» погрожувала опозиції: «Если для утверждения пролетарской диктатуры во всем мире нам необходимо уничтожить всех слуг царизма и капитала, то мы перед этим не остановимся». Цілком зрозуміло, що до «врагов Советской власти» і «слуг царизма и капитала» можна було зарахувати кожного галичанина. Стрільці і старшини УГА стали влітку 1919-го свідками жорстокого червоного терору на Великій Україні. В Одесі за три літніх місяці господарювання червоних надзвичайка розстріляла 2200 осіб, здебільшого без суду і слідства. А коли до міста підійшли денікінські війська, жертвами терору стали ще 1300 в’язнів.

Уже згадувалось про тисячі розстріляних вінничан. А 29 серпня, напередодні вступу армійської групи генерала А. Кравса до Києва, у Лук’янівці розстріляно 127 заложників, серед яких