Читати книгу - "Золотий горнець"

— Чи я сплю, чи не сплю? Відьми… чаклуни… феї… магічні свічада… І щоб я повірив у це безглуздя?

— Ах, любий пане професоре, — перебив його Фабіан, — коли б ви хоч трохи поносили фрак із короткими рукавами та довгими полами, як носив я, то ви б ще й як у все повірили!

— Еге ж, — сказав Мош Терпін, — еге ж, все це воно так, еге ж, мене зачарував потворний чаклун… я вже більше не стою на ногах… я ширяю під стелею… Проспер Альпанус прийде до мене… я полечу на метеликові… мене причеше фея Рожабельверде… патронеса Рожа-Гожа… І я стану міністром! Королем! Імператором!

Він почав стрибати по кімнаті, кричати, радісно вигукувати, аж усі почали побоюватись, чи він, бува, не збожеволів. Нарешті він, цілком знесилений, упав у крісло. Тоді до нього підійшли Кандіда з Бальтазаром. Вони сказали йому, як щиро кохають одне одного, кохають понад усе, як вони одне без одного жити не можуть, і так зворушливо говорили, що Мош Терпін аж заплакав.

— Робіть усе, — сказав він схлипуючи, — робіть усе, що хочете, дітки, одружуйтесь, кохайтеся, голодуйте вкупі, бо я не дам Кандіді ані гроша посагу.

— Щодо голодування, — сказав Бальтазар, усміхаючись, — то я сподіваюся завтра переконати вас, пане професоре, що про таке ніколи не може бути й мови, бо дядько Проспер Альпанус уже давно потурбувався про мене.

— Переконуй, — сказав знесилено професор, — переконуй, любий сину, якщо зможеш, але завтра, а то я збожеволію, голова мені трісне, коли я зараз же не ляжу спати!

Так він і зробив.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Збентеження вірного камердинера. Як стара Ліза зчинила бунт, а міністр Цинобер, тікаючи, посковзнувся. В який дивний спосіб князів лейб-медик з'ясував наглу смерть Цинобера. Як зажурився князь Барсануф, як він їв цибулю і як ніхто не міг заступити йому Цинобера

Карета міністра Цинобера майже цілу ніч даремне стояла біля Терпінового дому. Візника все запевняли, що міністра давно вже там немає. Але той не вірив, щоб його вельможність у дощ і в бурю пішки пішов додому. Та коли нарешті все світло погасили і всі двері позамикали, візникові довелося-таки вернутися впорожні, але, приїхавши, він негайно збудив камердинера й запитав, чи вернувся міністр, і Христом-богом просив його пояснити, як таке могло статися.

— Його вельможність, — тихо відповів камердинер на вухо візникові, — його вельможність прибули-таки вчора додому пізно ввечері, лягли спати й тепер спочивають. Але… о мій друже, як прибули! Я вам усе розповім, тільки тримайте язика на припоні, бо я пропав, коли його вельможність довідаються, що то я був на темних сходах. Тоді кінець моїй службі, бо його вельможність хоч і маленької статури, проте вдачі надзвичайно запальної, легко гніваються і в гніві самі себе не пам'ятають. Ось хоч би вчора нікчемну мишу, що насмілилась перебігти спальнею його вельможності, геть покололи шпагою. То слухайте! Смерком уже накинув я свого плащика й хотів був тихесенько гайнути в шинок пограти трішки в кості, аж раптом на сходах щось лізе мені назустріч, хропе, сопе і в темряві шмиг у мене поміж ногами, падає на підлогу, підводиться, нявчить по-котячому, а потім рохкає — о боже, дорогий приятелю, тільки не розпускайте язика, а то я пропав, підійдіть-но трохи ближе, ну от, рохкає, як його вельможність мають звичку рохкати, коли кухар пересмажить печеню або коли їм не поведеться в державних справах.

Останні слова камердинер прошептав візникові на саме вухо, прикривши рота рукою.

Візник відсахнувся назад, витріщив очі й сказав:

— Не може бути!

— Так, — мовив камердинер, — то напевне їхня вельможність на сходах прошмигнули в мене поміж ногами. Я добре чув, як вони грюкали стільцями й відчиняли одні за одними двері, поки не дійшли до своєї спальні. Я не наважився піти за ними, але за кілька годин підкрався до дверей і прислухався. А його вельможність хропуть собі зовсім так, як завжди по великих справах. «Друже, багато в небі й на землі такого, що нашій філософії й не снилось»[54], — казав у театрі один меланхолійний принц, весь у чорному, що дуже боявся другого, який весь у сірому картонному панцері походжав перед ним. Друже! Учора, напевне, сталося щось надзвичайне, і воно пригнало їхню вельможність додому. Адже вчора князь був у професора! Можливо, говорячи про те, про се, він натякнув на якусь приємну реформочку — і ось тобі на, міністр уже квапиться з заручин додому й сідає до праці державі на користь. Я зразу здогадався про це з того, як він хропе. Еге ж, має статися щось велике, вирішальне. Ось побачите! Може, нам знову, швидко чи не швидко, доведеться запускати коси! Але ходімо, дорогий друже, під двері спальні і, як вірні слуги, послухаємо, чи їхня вельможність і досі снують у постелі свої глибокі думки.

Камердинер з візником підкралися до дверей і прислухались.

Цинобер хропів, вигравав, свистів у найхимерніший спосіб. Служники стояли в боязкій шанобі, аж поки нарешті глибоко зворушений камердинер сказав:

— Яка ж велика людина наш вельможний пан міністр! Та рано-вранці внизу в міністровім домі зчинився ґвалт.

Якась стара селянка, одягнута в давно вилинялу, убогу святкову сукню, пропхалася в дім і напосілася на швейцара, щоб той негайно пустив її до синочка, до малого Цахеса. Швейцар сказав їй, що тут живе його вельможність пан міністр фон Цинобер, кавалер ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма Ґудзиками, а серед служників нема жодного, що звався б малюк Цахес. Але жінка, немов збожеволівши з радощів, закричала, що пан міністр Цинобер з двадцятьма ґудзиками саме і є її коханий синочок, малюк Цахес. На її крик, на голосну лайку швейцара збіглися всі в домі, і гомін стояв дедалі дужчий і грізнішний. Коли камердинер зійшов униз, щоб розігнати челядь, що так нахабно порушує зранку спокій його вельможності, то жінку, яку всі вважали за божевільну, вже виштовхали з дому.

Сіла жінка на кам'яних сходах будинку з другого боку вулиці і почала плакати й нарікати, що лиха челядь не хоче пустити її до милого синочка, до малого Цахеса, який став тепер міністром. Навколо неї збиралося щораз більше людей, і вона їм знову й знову казала, що міністр Цинобер — не хто інший, як її син, що вона його назвала Цахесом, і люди врешті вже не знали, чи вона божевільна, чи, може, в її словах є-таки якась