Читати книгу - "Консуело"

— Воля ваша, мила Порпоріно! — вигукнула Амалія. — Захоплюйтеся скільки хочете цими чаклунськими фокусами, позаяк ви в них вірите. Я ж уподібнююся нашому капеланові, що доручає свою душу Богові й не намагається зрозуміти незрозуміле; я вдаюся до допомоги розуму і не силкуюся осягти те, що знайде коли-небудь природне пояснення, але поки ще нам незрозуміле. Одне безсумнівно в злощасній долі мого кузена: його розум остаточно перестав працювати, а уява так розпустила свої крила в його мозку, що череп так і дивися трісне. Що ж приховувати! Треба просто вжити те слово, яке мій бідолашний дядько Християн, стоячи на колінах перед імператрицею Марією-Терезією (вона ж не задовольнялася б недомовками й натяками), змушений був вимовити, обливаючись слізьми: «Альберт фон Рудольштадт — маніяк, або, якщо хочете, щоб звучало пристойніше, душевнохворий».

Консуело відповіла тільки глибоким зітханням. Амалія в цю хвилину справила на неї враження гидкої, безсердечної істоти. Але вона силкувалася все-таки виправдати її у своїх очах, уявляючи собі, що мала вистраждати ця дівчина за півтора року такого сумного життя, повного нескінченних тривог і хвилювань. Потім, повертаючись до власного горя, вона подумала: «Як жаль, що я не можу пояснити вчинків Андзолето божевіллям. Якби він втратив розум серед насолод і розчарувань свого дебюту, я, звичайно, не перестала б любити його; і якби його невірність і невдячність пояснювалися божевіллям, я, як і раніше, його обожнювала б і зараз же полетіла б йому на допомогу».

Минуло кілька днів, однак Альберт нічим не підтвердив запевнень своєї двоюрідної сестри щодо його розумового розладу. Але ось одного чудового дня, коли капелан, зовсім того не бажаючи, чимось роздосадував його, він раптом почав говорити щось недоладне й, немов помітивши це сам, вискочив із вітальні й замкнувся у своїй кімнаті. Усі думали, що він довго пробуде в себе, але через годину, блідий і стомлений, він повернувся до вітальні, став пересідати з одного стільця на інший, кілька разів зупинявся біля Консуело, очевидно, звертаючи на неї не більше уваги, ніж у попередні дні, і нарешті, забившись у глибоку амбразуру вікна, опустив голову на руки й залишився нерухомий.

Амалія в цей час саме збиралася приступити до свого уроку музики, і вона поспішала почати його, пошепки пояснюючи Консуело, що хоче в такий спосіб випровадити цю лиховісну фігуру, від якої віє могильним холодом і яка вбиває в ній усяку веселість.

— Мені здається, — відповіла Консуело, — нам краще піднятися у вашу кімнату. Для акомпанементу досить буде вашого спінета. Якщо граф Альберт дійсно не любить музики, навіщо ж нам збільшувати його страждання й тим самим страждання його рідних?

Останній довід переконав Амалію, і вони обидві піднялися в кімнату баронеси, залишивши двері відчиненими, оскільки там трохи пахло чадом. Амалія зібралася було, як завжди, вибрати ефектні арії, одначе Консуело, що почала вже виявляти суворість, змусила її взятися за прості, але серйозні мелодії духовних творів Палестріни. Молодій баронесі це не припало до смаку: позіхнувши, вона роздратовано заявила, що це варварська й снодійна музика.

— Це тому, що ви її не розумієте, — заперечила Консуело. — Дайте я проспіваю кілька уривків, щоб показати вам, як чудово написано цю музику для голосу, не кажучи вже про те, що вона божественна за своїм задумом.

Із цими словами вона сіла до спінета й заспівала. Уперше її голос розбудив луну в старому замку; прекрасний резонанс його високих холодних стін захопив Консуело. Її голос, що давно мовчав, — мовчав з того самого вечора, коли вона співала в Сан-Самуеле, а потім упала непритомна від знемоги й горя, — не тільки не постраждав од мук і хвилювань, але став іще прекраснішим, іще дивовижнішим, іще задушевнішим. Амалія була захоплена й разом з тим вражена: вона зрозуміла нарешті, що не має ні найменшого уявлення про музику й що взагалі навряд чи коли-небудь чогось навчиться. Раптом перед молодими дівчатами з'явилося бліде, замислене обличчя Альберта. Увесь час, поки тривав спів, він, здивований і розчулений, нерухомо стояв посеред кімнати. Тільки закінчивши співати, Консуело помітила його й трохи злякалася. Але Альберт, ставши перед нею на коліна і спрямувавши на неї свої великі чорні очі, повні сліз, вигукнув по-іспанськи, без найменшого німецького акценту:

— О Консуело! Консуело! Нарешті я знайшов тебе!

— Консуело? — скрикнула дівчина, дивуючись і теж по-іспанськи. — Чому ви так називаєте мене, графе?

— Я називаю тебе Розрадою, — продовжував Альберт все ще по-іспанськи, — тому що мені в моєму сумному житті було обіцяно розраду, а ти і є тією розрадою, що її Господь нарешті посилає мені, самотньому й нещасному.

— Я ніколи не думала, — заговорила Амалія, стримуючи гнів, — щоб музика могла так магічно вплинути на мого дорогого кузена. Голос Ніни створений, щоб здійснювати чудеса, це правда, але я не можу не зауважити вам обом, що було б ввічливіше стосовно мене, та й узагалі пристойніше, говорити мовою, мені зрозумілою.

Альберт, здавалося, не чув жодного слова з усього, сказаного його нареченою. Він продовжував стояти на колінах, дивлячись на Консуело з невимовним подивом і захватом, усе повторюючи розчуленим голосом:

— Консуело! Консуело!

— Як це він вас називає? — із запальністю запитала молода баронеса свою подругу.

— Він просить мене проспівати іспанський романс, якого я не знаю, — у страшній зніяковілості відповіла Консуело. — Але, мені здається, нам треба покінчити зі співом, — продовжувала вона, — видно, музика занадто хвилює сьогодні графа.

І вона встала, збираючись піти.

— Консуело! — повторив Альберт по-іспанськи. — Якщо ти покинеш мене, моєму життю кінець, і я не захочу більше повертатися на землю!

Із цими словами він упав непритомний біля її ніг; перелякані дівчата покликали служників, щоб ті віднесли його й надали йому допомогу.

Розділ 32

Графа Альберта уклали обережно на ліжко, і в той час як двоє служників, які переносили його, кинулися шукати один — капелана, що був мовби домашнім лікарем, а інший — графа Християна, що наказав раз назавжди попереджати його про найменше нездужання сина, обидві молоді дівчини — Амалія й Консуело — заходилися розшукувати канонісу. Але перш ніж хто-небудь із цих осіб устиг прийти до хворого, — а вони зробили це не гаючи ні хвилини, — Альберт уже зник. Двері його спальні були відчинені, постіль ледь зім'ята, — його відпочинок, очевидно, тривав не більше хвилини, — і все в кімнаті перебувало у звичайному порядку. Його шукали всюди й, як завжди бувало в таких випадках, ніде не знайшли. Тоді вся родина впала в похмуру покірність долі, про яку Амалія