Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

— Ага, — кивнув головою K., — напевне, то кодекси законів, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необізнану.

— Так і треба, — відказала жінка, не зрозумівши його як слід.

— Ну, тоді я піду, — зітхнув К.

— А слідчому щось переказати? — запитала жінка.

— Ви його знаєте? — здивувався К.

— Звісно, мій чоловік служить при суді.

Аж тепер зауважив K., що кімната, в якій минулого разу стояв тільки шаплик, тепер перетворилась на цілком обставлене помешкання. Жінка помітила його подив і пояснила:

— Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в дні засідань мусимо звільняти кімнату. Посада мого чоловіка пов’язана з багатьма невигодами.

— Мене дивує не так кімната, — лихим оком подивився K., — як те, що ви одружені.

— Ви, певне, натякаєте на ту оказію на останньому засіданні, що урвала вашу промову? — спитала жінка.

— Авжеж, — заквапився говорити K., — сьогодні все вже минуло й майже забулось, але тоді я страшенно розгнівався. А тепер я ще чую, що ви заміжня жінка.

— Те, що ваша промова урвалася, вам анітрохи не зашкодило. Після того про вас однаково говорили дуже неприхильно.

— Може, й так, — кивнув K., — але це не зменшує вашої провини.

— А от мені прощають геть усі, хто знайомий зі мною ближче, — пояснювала жінка, — бо той, хто обняв мене тоді, віддавна переслідує мене. Я, може, загалом і неприваблива, але він завжди мене жадає. Тут від нього нема як відборонитись, навіть мій чоловік уже змирився: якщо він не хоче втратити своєї посади, то мусить терпіти, бо той нахаба — студент і з часом може здобути велику владу. Він завжди чіпляється до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пішов кудись.

— Бачу, тут усюди діється казна-що, — мовив К., — я навіть не дивуюсь.

— Ви хочете змінити тут щось на краще? — повільно запитала жінка, пильно придивляючись до K., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неї, так і для нього. — Для себе я зробила такий висновок ще з вашої промови, вона мені дуже сподобалась. Я чула, правда, тільки частину, бо початок пропустила, а під кінець лежала зі студентом на підлозі. Тут так гидко, — додала вона після паузи, беручи К. за руку. — Ви вірите, що вам пощастить змінити щось на краще?

К. засміявся і трохи поворушив рукою, відчуваючи її м'які пальці:

— Власне, я не збиравсь, як ви кажете, міняти тут щось на краще, і якби ви, скажімо, розповіли про це слідчому, вас би висміяли, а то й покарали. Звичайно, з власної волі я й справді не втручався б у ці справи, потреба вдосконалити правосуддя ніколи не заважала б мені спати. Але через те, що мене нібито заарештовано, — а мене справді заарештовано, — я був змушений говорити про такі речі, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригоді ще й вам, то, звісно, робитиму це з охотою. Не з самої любові до ближнього, а й тому, що ви теж спроможні допомогти мені.

— Як я вам допоможу? — запитала жінка.

— Покажете мені, наприклад, книжки, що лежать там на столі.

— Та певне ж! — гукнула жінка і якнайшвидше потягла К. за собою. То були старі, пошарпані книжки, одна майже роздерта посередині палітурка трималась на самих нитках.

— Яке тут усе брудне, — похитав головою K., а жінка, піднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох із книжок, перше ніж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голі чоловік та жінка сиділи на канапі, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправність була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише дві надміру натуралістичні постаті, які сиділи занадто прямо, в внаслідок порушення перспективи були обернені мало не в різні боки. К. далі й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другої книжки, то був роман із назвою «Нещастя, яких зазнала Ґрета від свого чоловіка Ганса».

— Отакої, то оце ті кодекси законів, які мають отут вивчати? — обурився К. — І це ці люди судитимуть мене? І

— Я допоможу вам, — озвалася жінка. — Хочете?

— А ви справді годні допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловік дуже залежний від начальства.

— Я однаково хочу допомогти вам, — не відступала жінка. — Ходімо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажіть мені нічого, я боюся небезпек тільки там, де хочу їх боятися. Ходімо. — Жінка показала на поміст і попросила К. сісти поруч з нею на сходинку. — У вас дуже гарні карі очі, — зазираючи знизу в обличчя K., сказала вона йому, як вони посідали. — Мені теж казали, що в мене гарні очі, але ваші набагато гарніші. А втім, ви мені сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потім зайшла до зали засідань, чого раніше ніколи не робила, почасти мені навіть заборонено заходити до зали.

Ось воно що, думав К., вона сама пристає до мене, вона така ж зіпсута, як і всі тут навколо. Їй, зрозуміло, вже набрид судовий службовець, і через те вона лізе зі своїми компліментами про очі до першого-ліпшого незнайомця. І К. мовчки підвівся, неначе висловив свої думки вголос, отже, й пояснив жінці свою поведінку.

— Я не вірю у вашу спроможність допомогти мені, — сказав він, — бо для справжньої допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого рангу. А ви, звичайно, знаєте тільки дрібних судовців, що тиняються тут цілими юрбами, їх ви, звісно, знаєте надто добре і чималого можете добитися від них, тут я не сумніваюсь, але навіть найбільше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кількох друзів. Такого я не хочу. Тож і далі ставтесь до тих людей, як і досі, бо, як на мене, таке поводження — це ваша внутрішню потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось відповісти на ваш комплімент, ви мені теж дуже подобаєтесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немає причини. Ви належите до суспільства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваєтесь у ньому, ви навіть кохаєте студента, а якщо не кохаєте, то принаймні він вам миліший за чоловіка. З ваших слів здогадатись про це не важко.

— Ні, — скрикнула жінка, — посидьте! — і схопила К. за руку, якої він не встиг швиденько відсмикнути. —