Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Я мовчав.

— От чому я покинув місто. Не хотів показувати людям, як опускаюся щораз нижче й нижче. Зокрема й тобі… Блукаючи в цих глухих краях, я міг жити на самоті і принаймні не завдавати нікому клопотів. Врешті-решт… — сказав Пацюк і на якийсь час потонув у мовчазній темряві. — Врешті-решт, через цю слабість я не посмів утекти з-під впливу цієї вівці. Відчув, що опинився в безвиході. Гадаю, що я не зумів би зробити нічого, навіть якби ти відразу прибув сюди. Те саме було б, якби я набрався відваги і спустився з гір. Бо все одно повернувся б назад. Ось що таке слабість…

— А чого вимагала від тебе вівця?

— Усього. Мене всього — від початку до кінця. Моє тіло, мою пам’ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.

— За яку винагороду?

— Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… — Пацюк на мить замовк. — Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.

— І все-таки ти відмовився?

— Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ — і поховання стане вічним.

— Яку останню річ?

— Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.

Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.

— То що, гематома — це своєрідний батіг? — спитав я. — Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?

— Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.

— Який, власне, намір мав Шеф?

— Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.

— І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?

— Ага.

— А що мало настати потім?

— Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.

— Чому ж ти відмовився?

Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.

— Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… — і Пацюк проковтнув останні слова. — Навіть не знаю чому.

Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.

— Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? — запитав Пацюк. — А ти віриш, що світ стає щораз кращим?

— Хто ж може сказати, що добре, а що погано?

Пацюк засміявся.

— Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.

— Знеовеченим, чи не так?

— Саме так, без вівці в голові! — сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. — Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне. Пройти по ній не кожен здатний.

— А що ти збираєшся робити далі?

У глибині темряви Пацюк життєрадісно засміявся.

— Для мене не існує чогось такого, як «далі». Цієї зими мене не стане. Як довго вона триватиме, я не знаю, але однієї зими мені досить. Я дуже радий, що зміг зустрітися з тобою. Звісно, хотілося де-небудь у затишнішому і світлішому місці…

— Джей передав тобі привіт…

— Передай і йому від мене.

— І з твоєю подружкою я зустрічався.

— Як вона?

— Нормально. Все ще працює в тій самій фірмі.

— Ще не вийшла заміж?

— Ні, — відповів я. — Хотіла дізнатися, все вже скінчилося чи ні?

— Скінчилося, — відповів Пацюк. — Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.

— Правильно, — погодився я. — Наостанку маю до тебе лише два запитання.

— Гаразд, кажи.

— Перше стосується Чоловіка-Вівці.

— Чоловік-Вівця — молодець!

— А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, — це був ти, правда?

Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.

— Так, це був я. Позичив у нього тіло на деякий час. Хіба ти мене впізнав?

— Не відразу, — відповів я. — Лише посередині розмови.

— Чесно кажучи, ти мене страшно здивував, коли розбив гітару. Я ще ніколи не бачив тебе таким сердитим, а, крім того, та гітара була першою в моєму житті. Дешевенька, але…

— Пробач, — сказав я винувато. — Я тільки хотів приголомшити тебе і тим самим вивести на чисту воду.

— Ну, гаразд. Як-не-як, а завтра все закінчиться, — просто сказав Пацюк. — Друге запитання стосується твоєї подружки, чи не так?

— Ага.

Пацюк довго мовчав. Потім, потираючи руки, зітхнув.

— Про неї я взагалі не збирався говорити. Бо вона не входила у мої розрахунки.

— Не входила у розрахунки?

— Так. Я хотів влаштувати вечірку лише для нас обох. І раптом вона сюди затесалася. Нам не слід було втягувати її в цю справу. Як сам добре знаєш, вона володіє надприродним даром. Однак їй не треба було сюди приїжджати. У цій місцевості її здібності зовсім безсилі.

— А що з нею сталося?

— Не переживай. Вона жива-здорова, — відповів Пацюк. — Тільки вже ніщо в ній тебе не привабить. Жаль, але нічого не вдієш.

— Чому?

— Щось у ній зникло.

Я замовк.

— Я розумію твій настрій, — вів далі Пацюк, але рано чи пізно так мало статися. Так само, як у мене, в тебе