Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т. д. — хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою, волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. «Маргаритко, скарбе мого серця…» Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім'я чого супротивитися такому необов'язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша — як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння — ось як можна назвати мій стан, позбуття всіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, нівелювання ріжниць, послаблення усіх вузлів, зникнення кордонів. Нічого мене не тримає і нічого не зв'язує, відсутність опору, безмежна свобода. Дивовижна індиферентність, з якою я легко пересуваюся крізь усі перегородки буття — властиво, це повинно бути приємно — чи я знаю? Ця бездонність, ця всюдибувалість, нібито безтурботна, байдужа й легка — не хочу скаржитися. Є такий зворот: ніде не нагрівати собі місця. Отож-бо й воно: я вже давно перестав нагрівати під собою місце.

Коли з високо розташованого вікна моєї кімнати дивлюсь на місто — на дахи, вогнетривкі стіни й комини в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид, з пташиної перспективи, ледь розповитий з ночі, блідо дніючий до жовтих горизонтів, покроєних на світлі стрічки чорними хвилястими ножицями воронячого каркання — я відчуваю: ось воно, життя. Кожен з них занурений у себе, у якийсь день, у який прокидається, у якусь годину, яка йому належить, у якусь хвилину. Десь там в напівтемній кухні готується кава, куховарка пішла собі, брудний відблиск пломеня танцює на підлозі. Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті не лічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота. Зося з першого поверху довго позіхає і дуже довго потягається, заки відкриє вікно до прибирання; щедро наспане, нахропане повітря ночі ліниво мандрує до вікна, переступає його, повільно входячи в буру і димну сірість дня. Дівчина потягливо занурює руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. Нарешті, з внутрішнім дрожем, з очима, повними ночі, вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір'я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень.

Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами…

Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь — то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.

Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні — день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів — є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді — не знайдеш нічого, чого б вона не виявила