Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Орлик вчинив королівську волю, передаючи його слова так вірно й докладно, буцім їх не в своїй пам'яті, а на папері записав.

Король побажав хорому гетьманові скорого видужання, стиснув його худорляву долоню і вийшов, кланяючись козацьким старшинам кожному зокрема.

Войнаровський відпровадив його поза лінію української сторожі, яка віддавала йому честь. Запорожці вітали його, підкидаючи вгору шапки і вигукуючи по своєму.

«Не треба, не треба!» - кивнув рукою король і буцім утікав від тих почестей.

Допав коня, скочив у сідло і помчав, як буря.

Сумним вінком обступили старшини свого недужого рейментаря. Орлик напереді.

Хвилину тривала та немила мовчанка, яка буває, звичайно, тоді, коли люди почують щось таке несподіване й дивне, що навіть не знають, що їм на те казати.

В жаданню царя, щоб король видав гетьмана Мазепу, скривалася обида для них усіх, і - для цілого українського народу.

Пригадувалися ті найприкріші й найтемніші моменти, коли козаки видавали своїх вождів, кажучи: «Хай іде його голова за наші!»

Була це, звичайно, остання дошка рятунку, якої вони чіпалися, а яка нікого не рятувала. Замість потопати в воді, вони грузли в болото.

Тепер гетьмана мав видати король, буцім він його зверхник, буцім він має якесь право розпоряджатися його особою. Цар хоче переговорювати з королем, москаль із шведом, а Україна це тільки предмет торгу між ними.

І не було між козаками ні одного, щоб не розумів цієї зневаги, хоч не всі однаково могли собі це з'ясувати.

Тому-то Орлик попросив слова і промовив: «Ясновельможний пане гетьмане! Те, що ми перед хвилиною почули від його величності короля Карла, схвилювало нас до глибини душі. Царське жадання крайно обидливе для всіх нас, вірних твоїй достойній особі. Ми дуже дякуємо королеві, що з обуренням відкинув ці зневажливі вимоги і обіцяємо докласти всіх зусиль, щоб не тільки оборонити тебе, але й відплатити цареві за тую обиду, яку він тобі, нам і цілій Україні завдав. Віримо кріпко, що Бог суддя справедливий і дозволить нам, і то може в недалекій майбутності, вирівняти наші порахунки з Москвою.»

«Що дай Боже, амінь!» - докінчив гетьман і очима полетів кудись далеко на схід.

Гордієнко голову своєї шаблі кріпко стискав. Хвилювався. «Гадає цар, що збурив Січ і вже її не буде. Сядемо новим кошем і перенесемо до нього наших старих богів, бажання волі й правди. Тяжко цар знущається над нашим січовим товариством, але тими знущаннями він засипує прірву, яка була між нами й вами, між городовим і низовим козацтвом. Ми тепер одно, - і це той здобуток великий, який ми дорогою ціною купили. Того здобутку видерти собі ми вже ніяк не дамо. Можеш, пане гетьмане, спокійно лежати, моє товариство береже тебе і твій великий задум.»

Гетьман простягнув до кошового дрижачу долоню: «Спасибі тобі, брате! Дай Боже, щоб ти в добру годину вимовив це слово. Бо нічого нам так не треба, як єдиномислія, панове, ніщо нас так не руйнувало і не ослаблювало, як наша незгідливість і розтіч. Вона тільки ворогам нашим на користь виходила, а нам на превелику втрату. Будьмо ж хоч заднім розумом мудрі, як не вміли бути переднім. Ви знаєте, до чого я це говорю і кого маю на гадці, імен і вчинків вичислювати не хочу, бо остогидло. Не хочу вас жовчю й полином поїти. Краще вип'ємо за здоров'я згоди і того добра, яке вона принесе з собою. Кажи нам, Андрію, доброго вина подати.»

Чура приніс чималий циновий збанок і срібні чарки.

«За твоє здоров'я, пане гетьмане!» - промовив кошовий Гордієнко, відгорнув вус, що й собі пити хотів, підніс чарку до уст і пив, пив, поки дна не побачив. А тоді останки капель на землю струснув і чарку догори дном на тацю поклав.

За ним і інші те саме зробили.

Войнаровський хотів удруге наливати. Але кошовий заперечив рукою. «Ні, після цього тосту більше пити не годиться. І не треба. Нам тепер тверезими слід бути.»

48.

Здавалося, що немила вість, з якою король до гетьмана прийшов, не вразила його глибоко. Гетьман надто кріпко тримав себе в руках, щоб показати наверх, що діялося в

145

його душі .

Щолиш як розійшлися старшини, як він Войнаровського відпустив і Обидовській також побажав спокійної ночі, а сам тільки з чурою і вічно заспаним хірургом остався, щолиш тоді думки з усіх сторін накинулися на його. Коли б не та недуга, так схопився б з ліжка, і пішов би в табір. Там балакав би з козаками і з запоріжцями; згадував і жартував, поки не розважив би себе й не позбувся тих своїх чорних гадок. А так треба з ними битися, як не хочеш миритися.

І бився гетьман зі своїми думками не одну ніч і не одну самітну годину. Бачив минувшість недалеку, осяяну блиском почести й багатства, над якою мерехтіла семибарвна веселка великих сподівань, і бачив теперішність сумну і бідну, бездомну, безпритульну. Володар без землі і без народу, скиталець, зданий на ласку чужих людей, шведів і турків.

Шведам вірив, бо ними верховодив король Карло, чоловік чести і твердого слова. Але турки?

Гетьман знав їх вдачу і не чужі були для нього тайни політики Високої Порти.

Він добре пам'ятав, що вона робила з Україною за часів Богдана Хмельницького. Так усіх башів, ханів і сераскірів все-таки за гроші можеш купити, бо вони одну честь мають для себе, а другу для гяврів. За кривду гявра не буде гріха.

Правда, король рішуче заявив, що він свого союзника на поталу ворогові не дасть, але ж бо й сам від того ворога залежний. Головою муру не проб'є. Як турки схочуть, то все-таки поставлять на своїм і не виключене, що цар, коли не доб'ється згоди зі шведами, то заключить мир з турками і приневолить шведського короля якщо не словом, так силою, ба, може й насильством сповнити бажання царське.

Про переговори царя з королем гетьман знає і знатиме, але яка розмова ведеться між Москвою й Царгородом, хіба ж це можна знати?

Толстой