Читати книгу - "Три товариші"

Я засміявся:

— Все це дуже добре. Але що буде, коли спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побіжні люди можуть розцінити такий вчинок як осквернення святих місць.

— Любий мій хлопчику, — відповів Ленц, — ти бачиш тут кого-небудь? Після війни люди більше ходять на політичні зборища, а не до церкви.

Це була правда.

— Але ж як стоїть справа з пасторами? — спитав я.

— Пастори до квітів байдужі. Інакше б вони краще доглядали сад. Ну, а милосердний бог у крайньому разі тільки матиме втіху від того, що ти з цими квітами принесеш комусь радість. Він зовсім не такий, як його малюють.

— В цьому ти маєш рацію! — Я почав оглядати велетенські, старі кущі. — Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.

— Надовше. Тобі повезло. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть, їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе будуть цвісти айстри і хризантеми. Ходімо, я їх тобі покажу.

Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п'янкими пахощами. Над квітами літали й дзижчали цілі рої бджіл.

— Ти лиш поглянь, — сказав я, зупиняючись. — Звідки вони могли взятися тут, у центрі міста? Тут же поблизу зовсім немає вуликів. Чи, думаєш, у пасторів вони стоять де-небудь на даху?

— Ні, брате, — відповів Ленц. — Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. — Він підморгнув: — А ми ні, адже так?

Я здвигнув плечима:

— Може, й знаємо… Принаймні хоча б частково. Наскільки дозволяють можливості. А ти — ні?

— Ні. Та й не хочу знати. Якщо жити, завжди переслідуючи якусь мету, душа стане міщанською.

Я поглянув на башту собору. Ніжнозелена, вона височіла в голубому небі — стара, як світ, і спокійна, а над нею ластівки ширяють у просторі.

— Як тихо тут, — промовив я.

Ленц кивнув:

— Так, старина, тут тільки й помічаєш, що тобі всього-на-всього лише часу не вистачає, щоб стати доброю людиною, га?

— Часу і спокою, — відповів я. — Спокою теж.

Він засміявся:

— Запізно, друже! Тепер ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, за діло! Знову в бій за життя!

Висадивши Готфріда, я знову попрямував на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я посигналив кілька раз. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате трохи далі побачив, як пані Гассе в якійсь шовковій накидці прямувала вулицею і потім зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Але коли я досяг перехрестя, то побачив, як вона сідала в машину, що стояла за рогом. Машина завила й рушила. То був трохи розхитаний уже лімузин мерседес випуску 1923 року. Біля керма сидів чоловік з утячим носом у барвистому картатому костюмі.

Я досить довго дивився машині услід. От що виходить, коли жінка довго змушена сидіти вдома сама. Замислившись, я поїхав на стоянку і став у чергу за тими таксі, що вже чекали там.

Сонце розжарило кузов машини. Черга посувалася дуже повільно. Мені дрімалося, і я спробував заснути. Проте ніяк не міг викинути з голови поведінку пані Гассе. В житті подружжя Гассе не було нічого спільного з нашим, але зрештою Пат також лишалася на цілий день сама.

Я вийшов з машини й пішов наперед, до Густава.

— На, випий, — запрошував він мене, подаючи термос. — Незвичайно холодне! Власного винаходу! Кава з льодом. За такої спеки і зберігається кілька годин. Густав — людина практична!

Я взяв у нього металевий бокал і випив.

— Якщо ти такий практичний, — сказав я, — то навчи мене, яку розвагу можна знайти жінці, коли вона надовго лишається сама.

— Простіше простого, — Густав дивився на мене, свідомий своєї переваги. — Любий друже, Роберте! Дитину або собаку! Ти загадай мені що-небудь складніше!

— Собаку! — сказав я вражений. — Авжеж собаку! Як же я не додумався! Ти маєш рацію! З собакою людина ніколи не почуває себе самотньо.

Я почастував його сигаретою.

— Послухай, ти часом не розбираєшся в таких речах? Якого-небудь дворнягу, мабуть, можна дешево купити.

Густав докірливо похитав головою:

— Ти, я бачу, Роберте, і правда ще зовсім не знаєш, з ким справу маєш! Адже мій майбутній тесть — другий секретар товариства «Доберман-пінчер»! Звичайно, ти можеш одержати щеня, навіть задаром, благородної крові. У нас там є один приплід — чотири самці і дві самочки, бабуся у них медалістка Герта Тоггенбурзька.

Благословенна людина був той Густав. Батько його нареченої не лише займався породистими собаками, але й був власником ресторану «Нова Келія», а його наречена, крім того, мала свою майстерню для виготовлення плісе. Через те Густав горя не знав. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала і гладила йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав узяти на себе всі турботи.

Я пояснив Густаву, що доберман мені не підходить. Це надто великий собака та ще і з ненадійним характером. Густав роздумував недовго.

— А ходім-но зі мною, — сказав він. — Подивимось, порадимось. У мене є дещо на приміті. Ти тільки мовчи, не втручайся.

— Гаразд.

Він повів мене до якоїсь крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. В ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.

Нам назустріч вийшов маленький, кривоногий чоловічок в коричньовому пуловері. Водянисті очі, блякла шкіра, замість носа — червона колба: видно, п'яничка.

— Скажи, Антоне, які успіхи у Асти? — запитав Густав.

— Другий приз і почесний приз у Кельні, — відповів Антон.

— Підлота! — заявив Густав. — А чому не перший?

— Перший вони віддали Удо Бланкенфельзу, — промимрив Антон.

— Це ж просто сміх! Ясно, що підкупили!

В глибині магазина щось цявкало і скавчало. Густав пройшов туди і приніс, тримаючи за загривок, двох маленьких тер'єрів: у лівій руці — білого з чорними плямами, у правій — рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: підходить.

Це було