Читати книгу - "Гра в бісер"

найкращу позу для самозаглиблення, то не тільки в залі, в Селищі Гри і в Касталії, але й за її межами, в багатьох країнах світу прихильники Гри в бісер побожно посідали для тієї самої медитації і не рухалися доти, дока Магістр знов підвівся. Абстрактний і начебто позачасовий світ Гри був досить гнучкий, щоб у сотнях нюансів відгукуватися на голос, темперамент, вдачу й напрям думок особистості, а особистість досить видатною і розумною, щоб не вважати свої знахідки важливішими за недоторканну автономність Гри; помічники й партнери, вся еліта корилися, як вимуштрувані солдати, а проте здавалося, наче кожен із них, навіть якщо він тільки кланявся разом з усіма чи допомагав запинати завісу навколо заглибленого в медитацію Магістра, виконував свою власну, породжену власним натхненням Гру. А з натовпу, з людського моря, що заповнило не лише залу, але й цілий Вальдцель, з глибини тисяч душ, які слідом за Магістром здійснювали фантастичносвященний похід по безкраїх, багатовимірних просторах ідей і понять Гри, пролунав особливий акорд свята, глибокий, тремтливий, басовий дзвін, який для наймолодших членів громади лишається найкращим і чи не єдиним переживанням на світі, але й у досвідчених віртуозів Гри і критиків з еліти, у службовців Селища, що допомагають Магістрові, і навіть у самого Магістра викликає святобливий трепет.

То було величне свято, навіть посланці з зовнішнього світу відчули й визнали його красу, а чимало новачків у ці дні назавжди стали палкими прихильниками Гри. Дивно тільки прозвучали слова Йозефа Кнехта, якими він після закінчення десятиденного свята у розмові з Тегуляріусом підсумував свої враження.

— Ми можемо бути задоволені, — сказав він. — Так, Касталія і Гра чудові, майже досконалі. От тільки чи не занадто вони бездоганні, не занадто гарні, — вони такі гарні, що на них майже неможливо дивитися без страху за їхню долю. Не хочеться думати про те, що вони, як і все на світі, колись мають загинути. Але думати про це треба.

Ці слова, що дійшли до нас, змушують біографа наблизитись до найдражливішої і найтаємничішої частини свого завдання, яку він залюбки відклав би ще на певний час, щоб спершу спокійно і з приємністю, дозволеною тому, хто розповідає про ясні й однозначні явища, довести до кіпця повість про успіхи Кнехта, про його зразкове урядування й про осяйну вершину його життя. Проте нам здається, що якби ми не розпізнали й не виявили роздвоєння й полярності в душі і в житті шановного Магістра вже на тій стадії, коли їх не помічав ще ніхто, крім Тегуляріуса, то це був би прикрий недогляд, негідний теми нашої розповіді. Ми навіть вбачаємо своє завдання в тому, щоб уже тепер узяти до уваги й ствердити це протиріччя чи, краще сказати, цю завжди відчутну полярність у душі Кнехта саме як основну, найхарактернішу рису його вдачі. Звичайно, для автора, який вважав би, що життєпис касталійського Магістра можна творити тільки в дусі житія святих ad majorem gloriam Castaliae,[50] було б зовсім не важко написати повість про перебування Йозефа Кнехта на посаді Магістра, за винятком лише останніх хвилин, у вигляді суцільного переліку заслуг, досягнень і успіхів. Історикові, який дотримується тільки документованих фактів, могло б здатися, що життя й урядування жодного Магістра Гри, рахуючи й Людвіга Вассермалера з найщасливішої для Гри і для Вальдцеля доби, не було таким бездоганним, не заслуговувало такої високої хвали, як життя й урядування Магістра Кнехта. А все ж таки це урядування мало незвичайний, сенсаційний, на погляд багатьох критиків навіть скандальний кінець, і кінець той не був несподіванкою чи нещасливим випадком, а логічно випливав з усіх його попередніх думок і вчинків, і в наше завдання входить показати, що він анітрохи не суперечить блискучим, гідним подиву досягненням і успіхам Превелебного. Кнехт був великим керманичем, який з честю носив своє високе звання, бездоганним Магістром Гри в бісер. Проте він, служачи Касталії, бачив і відчував, що її велич, її розквіт перебуває під загрозою і дедалі меншає, він жив у ній не бездумно і безтурботно, як переважна більшість його земляківкасталійців, а знав про її початок і подальшу долю, сприймав її як історичну категорію, підвладну часові, підточувану й розхитувану його невблаганною силою. Ця здатність до живого відчуття історичного процесу і це розуміння своєї власної діяльності і своєї особи як клітинки в потоці становлення й перетворення, що її той потік несе з собою і водночас вбирає в себе частку її праці, визріли в ньому й дійшли до його свідомості завдяки історичним студіям і під впливом великого отця Якоба, але перший проблиск, зародок такого розуміння з’явився в його душі багато раніше, і той, для кого особистість Йозефа Кнехта стала справді живою, хто збагнув своєрідність і сенс його життя, легко виявить у ньому цей проблиск чи зародок.

Якщо людина в один із найкращих днів у своєму житті, наприкінці своєї першої святкової Гри, після надзвичайно вдалої, переконливої маніфестації касталійського духу, сказала: «Не хочеться думати про те, що Касталія і Гра в бісер колись мають загинути, але думати про це треба», — то вона вже давно, ще не бувши втаємниченою в історію, відчувала себе приналежною до всесвіту, знала про минущість усього, що колись виникло, про сумнівність усього створеного людським духом. Вернімося до дитячих і шкільних років Кнехта, і ми натрапимо на звістку про те, що він дуже журився й хвилювався кожного разу, коли з Ешгольца зникав котрийсь із його шкільних товаришів, який розчаровував учителів і якого переводили з еліти назад у звичайну школу. Як відомо, жоден з тих виключених учнів не був особистим приятелем молодого Кнехта; не втрата приятеля, не виключення і зникнення якоїсь певної особи хвилювали й пригнічували його, сповнювали боязкою тугою. Тужив він, швидше, через те, що такі події трохи розхитували його дитячу віру в міцність касталійського ладу і в досконалість Касталії. Сам він із святобливою повагою сприймав своє покликання, і той факт, що були хлопці, яким випала велика ласка, велике щастя потрапити в школу еліти Педагогічної Провінції і які легковажно знехтували й відкинули ту ласку, вражав його, ставав для нього свідченням могутності некасталійського світу. Можливо також — доказів цьому ми не маємо, — що такі випадки породжували в серці хлопця перші сумніви в непомильності Верховної Колегії, в яку він досі свято вірив, бо та Колегія подеколи брала до Касталії і таких учнів, яких потім мусила відсилати назад. Байдуже, чи, крім усього, зародженню критичного ставлення до