Читати книгу - "Острів Смерті"

зі смутком — отож ця боротьба стала змістом мого життя; без потреби я не виставляв його напоказ, та й у душі не дуже йому віддавався, бо не бачив у цьому користі. І лише ось у таку, як ця, годину перепочинку, коли переходжу від однієї жінки до іншої, за чашкою кави я дозволяю собі трохи розслабитися й показати своє справжнє, не загримоване обличчя. Як тільки задзеленчить дзвоник і скінчиться антракт, розпочнеться нова дія: я займу своє місце на сцені, і разом з Юкіе ми зіграємо імпровізовану виставу. А все-таки цікаво було б знати, коли я живу по-справжньому: коли піднімається завіса і я пускаю в хід свої акторські здібності чи коли насолоджуюся коротким, як цей, антрактом? Ось зараз я увесь мов на долоні — сиджу собі в кав'ярні і, жартуючи з офіціанткою, спроквола перебираю одну думку за одною, честолюбні плани мене не мучать, хитрощі не хвилюють, а тому я не бачу різниці між сном і дійсністю, та хочеться думати, що реальною є саме ця хвилина, коли не кривлю душею, а все, що настане пізніше,— сон. Якщо вірити монахам, то наше життя — примарне, як сон, скороминуще, як шумовиння на воді, і людині залишається тільки одне — блукати в морі темряви. Такі, як я, не мають надії на звільнення від кайданів гріховного світу й на потойбічне життя, та байдуже. Мені досить того, що я ось зараз, у цю мить, живу, поринувши в задуму. В таку ось хвилину дозвілля, коли начебто не відчуваєш ні радості, ні щастя — нічого, властивого людям, уявлення про рай і пекло, про попереднє життя та перевтілення[32] душі зливаються воєдино, а тому такий нероба, як я, згоден був би наймати десь квартиру, поки вистачить грошей, варити собі їсти, нічого не жадати, але й не ошукувати й не доводити до плачу жінок, а відтак і не боятися несподіваного викриття. Я — не лиходій, а просто ледар, нікчемне, дурнувате створіння, нездатне на щось мужнє. Якби ж це був сон! А то ж ні. Я скоро вийду з цієї кав'ярні й подамся до Юкіе. А чому? Чому я маю йти до жінки, яка мені не дуже подобається? До обіду я був у Токіко, а пополудні опинюся в Юкіе. Цікаво, чому в моєму театрі партнеркам відведено певний час, як за розкладом? Я й сам не збагну, чому. Здається, я довго не всиджу тут, у цій кав'ярні, один. Коли я жив з Токіко, з Місао чи з Кадзуко, то гаяв час у місті — на велосипедних гонках, у патінко, в кінотеатрі або в барі — і ніколи не квапився додому; не мав я такої охоти і в кав'ярні за чашкою кави, а от зараз у мене зовсім інший настрій, бо я почуваюся самотнім і мені нема куди подітися. До Токіко вороття нема — я залишив їй листа, і більше ми не побачимося, але ж і до Юкіе я ще не добрався,— наче повис між небом і землею. Я боюся такого стану, коли відчуваєш себе покинутим, а тому мені страшно жити самому в квартирі. Про сімейне вогнище можна говорити тоді, коли твого повернення чекає жінка й накидається з лайкою, як Савако, або глузливо посміхається, як Місао, або плаче, як Кадзуко. Без цього я не міг би жити. Словом, найбільший мій ворог — самотність.

Я стояв у коридорі добродійної лікарні, оточений безликим рядом дверей, і бився головою, немов м'ячем, об дерев'яну стіну. Я здогадувався, що мати не довго ходитиме по цьому світу, що вона скоро помре, бо її перевели з великої палати в малу. Та найгіршим знаком було те, що вона осунулася, страшенно постаріла, її чоло зорали зморшки, очі світилися дивним тьмяним блиском, губи зблідли й пошерхли, а вилиці випнулися з-під шкіри. А вона ж ще не була похилого віку; відколи я себе пам'ятаю, вона здавалася мені найвродливішою з жінок, а от того дня важко було назвати її не те що красивою, але й взагалі жінкою, людиною. І хоча в той час я був ще малим, та вже не плакав, а тільки стояв у коридорі й бився головою об дерев'яну стіну, бо мені стало страшно. Під стіною того коридору стояло брудне відро, металевий таз, лежали коробки з-під мандаринів і якісь клунки, з кухні плив запах смаженого й печеного, снували няні з мішечками льоду, ніхто не звертав на мене уваги, а я знав, що в тісній кімнатці стогне моя мати, чув її тихий голос і, щоб забутися, бив головою об стіну, бо тільки мати пов'язувала мене з цим світом і мені здавалося, що саме завдяки цьому я існую. Існую… Такої складної речі не міг зрозуміти малюк, що не закінчив і початкової школи. А як же це краще сказати?.. Завдяки їй я відчував, що стою твердо на землі, дихаю повітрям, мене чують і бачать інші люди, а тому мене лякало передчуття непевності, яке мало настати з материною смертю. Надворі була гаряча літня пора, крізь відчинені вікна в коридор лилося проміння надвечірнього сонця, ніде ані шелесне. Повз мене, мов тінь, пройшла стара няня з подушкою, запах смаженого вже не збуджував апетиту, не чув я і безперервного співу чоловіка з найближчої палати. Вже тоді я відчував, що втрачу опору в житті, коли не стане матері. Те ж саме я почуваю тепер. Я постійно шукаю чогось надійного, що підтримало б моє існування, та не знаходжу, і тому перебігаю від одної жінки до іншої, нічого цим не досягаючи, хоча знаю, що десь із кимсь я міг би бути самим собою. Та після материної смерті мені не щастило — я помер разом з нею, забув, що таке справжнє життя, у пекло не попав, а блукаю, як душа перед новим перевтіленням, а тому не відрізняю сну від дійсності. Отже, я схожий на тінь. Мені іноді здається, ніби моє краще, людяніше „я” живе в іншому світі.

Що за малодушність! Що за нісенітниці! Адже я маю право жити по-своєму, а мінятися мені вже пізно…

— Ви йдете?

— Та вже час.

— Бачу, ви з валізкою. У подорож зібралися?

— Ага.

— На уїк-енд? Як вам добре! Я теж хотіла б кудись поїхати.

— Мені треба навідатись на батьківщину.

— Куди?

— Недалеко. В Уцуномію. Там живе моя мати. Начебто запрошує на оглядини. Та я маю намір відмовитися від запропонованої нареченої.

— Чому?