Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та перш ніж заснути, я встигла сказати собі, що тепер, коли я стала вхожою до горішньої кімнати, потрібно неодмінно з’ясувати, звідки ж таки долинає цей чудовий, ні з чим незрівнянний аромат.
26Коли містер Мак-Дьюї повернувся додому, в усіх кімнатах горіло світло, а біля розчинених навстіж вхідних дверей стояла й чекала на нього місіс Мак-Кензі.
— Ой, як добре, що ви прийшли, — сказала хатня робітниця. — Я послала по лікаря Стрейсея. Знаєте, ми трохи почитали перед сном, а потім я стала її укладати, дивлюся — а дівчинці зовсім зле… Очі запали так, що я вже…
— Так, так, — нетерпляче кивнув Мак-Дьюї. — Ви все зробили правильно.
Влетівши до будинку, він одразу рушив до дитячої і знайшов там містера Стрейсея. Старий лікар сидів біля Мері-Pya і не зводив з дівчинки занепокоєного погляду. І раптом, чомусь саме цієї критичної миті, Мак-Дьюї зауважив, яке прекрасне і співчутливе у нього обличчя.
Побачивши ветеринара, Стрейсей сказав:
— Ага, вони таки знайшли вас. От і добре.
— Лікарю, вона помирає? — запитав Мак-Дьюї.
Стрейсей посумнішав, хвилинку подумав — і відповів:
— Дівчинка втратила бажання жити. Вона перестала боротися за життя. І якщо не дати справі зворотного ходу, то…
— Лікарю, скільки ще часу? — перебив його Мак-Дьюї.
Він уже був готовий почути найгірше — мовляв, як горювати, то вже горювати! — проте Стрейсей лише знизав плечима і відповів:
— Важко сказати.
І пояснив, що це може статися й завтра, і за кілька днів, а може, й взагалі не станеться, адже коли ще тліє дух життя, то лишається надія.
— Загалом у дитини висока здатність до опору, але їй майже вдалося її пригасити. Життя в ній зараз ледве тліє.
Мак-Дьюї мовчки кивнув, наблизився до дитячого ліжка і подивився на Мері-Pya. Він зауважив і синюшний відтінок її шкіри, і тьмяність її погляду, і майже не помітне здіймання ковдри на дитячих грудях.
— Послухай, чоловіче, — раптом вибухнув лікар, от-от готовий розізлитись на Мак-Дьюї, — не стій як стовп, зроби бодай що-небудь! Пробуди в ній якийсь інтерес, поверни їй любов до життя! Батько ти їй чи не батько! Батько повинен знати, чим дихає його дитина! Ти ж її любиш, а вона любить тебе. Прокинься, чуєш! Її життя висить на волосинці. Ну не може такого бути, щоб ти нічого не придумав, бодай якогось способу повернути її до життя…
Перш ніж відповісти, Мак-Дьюї пильно подивився на містера Стрейсея важким поглядом, а коли він заговорив, лікар злякався, чи не з’їхав ветеринар з глузду, бо те, що він почув, не лізло ні в тин ні в ворота.
— Еге, — сумовито мовив Мак-Дьюї. — Якщо мені вдасться оживити мертву кішку і повернути її Мері-Руа, тоді вона знову зможе усміхатися і схоче жити.
— Не розумію, — зізнався містер Стрейсей.
— Медицина… — почав був Мак-Дьюї, але лікар Стрейсей захитав головою. Він тільки зараз зауважив потріпану зовнішність ветеринара, роздертий піджак, пошматований рукав та синці на обличчі.
— Чоловіче! — вигукнув Стрейсей. — Невже в таку годину ти з кимось чубився в шинку? Коли медицина безсила, єдине, до чого залишається взивати, — це Вища Сила.
Мак-Дьюї обернувся до лікаря, набрав могутніми грудьми якнайбільше повітря, побагровіючи од важко стримуваної люті, і раптом, не звертаючи уваги на присутніх, закричав:
— Ви! Ви! Ви! Як ви можете вірити в Бога, який спокійно бачить наші страждання, несправедливість і біди, що спіткають людей зо дня в день? Скажіть, навіщо Богові життя цієї дівчинки, котра для мене — все? — Після цієї гнівної тиради у кімнаті запала мертва тиша. Та Мак-Дьюї ще не скінчив. — Я став би навколішки і повзав по землі, благаючи життя для доньки, якби сподівався, що на світі є хоч якесь милосердя, справедливість чи якась осмисленість! — крикнув він, спопеляючи поглядом лікаря.
Йому ніхто не відповів, а він, оточений мовчанкою, раптом щось пригадав. У пам’яті ветеринара ворухнувся спогад про вечірню пригоду, коли здавалося, що втрачено все — і вже саме його життя висіло на волосинці. «Мак-Дьюї! Мак-Дьюї!» — почув він знову бойовий клич — і силою підняв себе з безодні відчаю.
— Ага, заждіть, — промовив він. — Що я собі думаю… Якщо вона дотягне до завтра, то втрачено ще не все…
Лікар Стретсей зітхнув і взяв свій саквояж.
— Надія залишається завжди. Я зайду завтра вранці, — сказав він і вийшов з дому.
Мак-Дьюї стояв посеред кімнати і губився в думках. Була Лорі… Не безумна, а звичайна Лорі, та сама Лорі, що здатна битися з усім диявольським запалом, на який спроможні жінки-шотландки, які б’ються пліч-о-пліч зі своїми чоловіками. Мабуть, їй до снаги відвернути Мері-Pya від могили, а отже, і його. До Мак-Дьюї знову поверталася сила духу, душа його співала ім’я Лорі. Так, завтра вранці він поїде до неї…
Лікар Стрейсей пришов наступного ранку, оглянув дівчинку, зробив висновок, що за ніч мало що змінилося, і пішов. Містер Мак-Дьюї залишив у клініці замість себе Віллі Беннока, з дівчинкою зоставив місіс Мак-Кензі, сказав їй, що, коли і як робити, тоді сів у свій джип і поїхав.
Ту ніч Мак-Дьюї навіть не склепив повік, провівши її біля хворої дочки. Він сидів на краєчку ліжка сплячої дівчинки, тримав її за руку, гладив по чолу, коли вона ворушилася уві сні, намагався передати їй свою любов і вже здавався самому собі чимось на кшталт акумулятора ласки, який передає життєдайний заряд від одного тіла до іншого. Всю ніч він провів на ногах, а коли за вікном засірів світанок і хвора дівчинка зустріла новий день, він став збиратися в дорогу. Щось підказувало йому, що тільки Лорі у змозі зарадити його лиху, і вона неодмінно це зробить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.