Читати книгу - "Яр"

— Така забудькувата стала, шо й горе. Поклала та й пішла, а воно, може вже й з колиски випало...

І залишала молодих.

Максим не відразу розкусив цю дипломатію, Оленка ж невістку добре знала й удячно всміхалася. Єдиний, хто докучав молодим, був Антось. Він виявляв до Максима почуття обтяжливої дружби й увесь час прилипав із безліччю запитань. Одного разу став біля нього й подивився просто в вічі:

— Дьодьку Максиме, а то правда, шо вос звуть Нено-да? Він вимовляв «а» під наголосом як «о», і складалося враження, мовби зумисне вишукує такі слова, аби смішити людей. Максим і справді засміявся, і Оленка, полегшено зітхнувши, засміялася й собі, бо не знала, як Максим сприймає оту ще дитячу вигадку.

— Правда, Антосю. Що правда — від того не втечеш.

Малий тоді причепивсь до своєї тітки:

— Тьо-о, а дьодько Максим за тебе зо-оміж вийде?

Оленка наляскала його по губах і з репетом витурила з хати, а Максим розреготався. Йому було кумедно, що мала людинка вже почала робити висновки з власних спостережень. Він ухопив Оленку, підняв її на руках і закружляв по хаті, розгублену й зашарілу від небожевої репліки. Дівчина притиснулася йому до щоки й уперше сказала, ховаючись од його очей і губів:

— Люблю....

Тоді зашепотіла в вухо, збуджена й щаслива:

— Люблю, чуєш, Максимцю, люблю-у-у... Люблю дурненького Ненаду, люблю-у-у!.. Вже давно, ше як побачила тоді, коли ти палив оті пришелепкуваті брилики з голубими биндами, чуєш? Чуєш?..

Він тримав її на руках і мовчки притискався щокою до чорного шовку Оленчиної скроні.

Але одного разу Антось просто-таки ошелешив його. Малий грався на печі, тоді подививсь на Максима, подумав і зліз на лежанку, а звідти додолу.

— Дьодьку Максиме, а то про-овда, шо ви хваши-ист?

Усі, хто був у хаті, мов покам'яніли... Оленка дивилась на Максима широко розплющеними очима, Паша як нахилялася під припічок по салатовку, так і заклякла, при чому її налиті стегна виповнили мало не всю рясну спідницю, Антін же зумисне закашлявсь, ніби від махорки, і скористався з цього, аби вийти надвір докашлювати. Але очі його сипали насмішкуватими іскринками, і Максим це помітив.

Ситуацію розрядила Паша, і німа сцена закінчилась ображеним лементом Антося.

— А я хіба шо-о, — ревів малий, — то всі так ко-ожуть, а вони б'ю-уця!

Антось образився на Максима й довго по тому зневажливо обминав його, хоча й Максим добрий тиждень або й два не заходив до Ягол.

— Ти не забув, Нетреба, ми з тобою колись теревенили про скіфів? — поспитав Олег Попович, усідаючись на своє місце між столом і шафою.

Сьогодні з ним була Люда Бабій, і він старанно прилизував ріденьке волосся докруж лисини. Максим уперше привів Оленку додому й був навіть радий, що завітав Олег із Людою. Після останньої зустрічі між Максимом та Оленкою пролягла якась тінь, а дівчина, до того, ще й страшенно соромилася, надто ж безрукого дядька Архипа. Тож гості прийшли дуже доречно.

— Аякже, — відповів бадьоро Максим. — Чого ви раптом згадали про таке давнє?

— Є причина... — Олег, зітхнувши, дістав з кишені невелику книжечку й простяг йому: — Читай.

Автор був Максимові незнайомий, довге німецьке прізвище з баронським титулом «фон». Але назва зацікавила хлопця. На м'якій блідо-рожевій обкладинці було видрукувано українською мовою: «Прабатьківщина ґотів» і ще довгий підзаголовок, який починався словами: «До питання про...»

— Вони підтвердили вашу гіпотезу?

— Авжеж! — пхикнув Олег. — Якраз протилежне. Автор твердить, що німці повернулися на батьківщину своїх пращурів-ґотів.

Знічев'я гортаючи книжечку, Максим думав про те, як німці вихвалялися своєю визвольною місією та як «Українське слово» наївно гукало: «Україна — вільна й суверенна держава!» Оце тобі й вільна...

— Справжня колонізаторська книжечка! — мовив Олег. — Вони показали свої роги. Виходить, німці «повернулись» на Україну!

— Слухайте, Олегу, — по якійсь паузі зреагував на його слова Максим. — А ваша гіпотеза таки має чимало вразливих місць.

— А саме? — Попович підвів брови.

— Ґоти після того, як зникли в нас, з'явилися в Західній Європі, і там вони вже фігурують як германські племена ост-ґоти й вест-ґоти, тобто, східні й західні. Учені твердять, що вони опинилися там, утікаючи від навали гунів.

— Які вчені?

Максим перелічив кілька німецьких істориків.

— Отже, німці? Вони просто створили ідеологічну базу для експансії на Україну. Фашизм у Німеччині почався задовго до 1933 року.

Оте «фашизм» боляче вкололо Максима, він пригадав запитання малого Антося: «Дьодьку, а то про-овда, шо ви...»

— Зрештою, чого ти не хочеш зрозуміти, що назва народу ні про що не свідчить? Чуєш, Нетреба, в історії безліч таких прикладів. Даки назвались роминами, тобто римлянами, хоч були тільки римською колонією, а кельтські племена галлів узяли собі ім'я сусіднього германського племені франків і стали французами. Римлянами прозвали себе й греки в середні віки. Римлянами називають себе й цигани. Цього тобі мало?

— Трохи замало, — проказав Максим.

— Трохи замало! — Олег упадав у раж. — Візьми тоді нашого «старшого брата». Українці колись називалися русами, а всі підлеглі їм народи — руськими. Отже ж «руський» — це не «хто», а «чий», ясно тобі, Нетреба? А в середні віки ми мусили віддати своє ім'я руським, а собі шукати нового. Ясно?

Максим подумав, що в своєму запалі Олег Попович трохи відхиливсь од теми, але,