Читати книгу - "Яр"

— Я тобі зараз доведу, Нетреба, що ми з росіянами не рідні брати, а дуже далекі родичі, коли ти й досі вагаєшся.

Оленка ніяково позирала на Поповича, їй, здається, вже обридли теоретичні мізкування. Люда Бабій сиділа біля Олега, притулившись до нього. Колись у хвилину відвертости Олег сказав Максимові, що, мабуть, незабаром одружиться. Максим запитав тоді:

— А як же ваша... сім'я?

— Де ж вона в мене! — розсердивсь Олег.

Його дружина з донькою евакуювались на Схід, разом зі своїм заводом, здається, запорізьким чи дніпропетровським, Олег же був у відрядженні в Прикарпатті й опинився в німецькому тилу з перших днів війни. Він уже зо два місяці жив із Людою, як з дружиною, і питання шлюбу, певно, постало перед ними досить гостро, бо Люда мала батьків і старших сестер.

Вона почувалася вільно, і коли їй також набридла дискусія, безапеляційно заявила:

— Хлопці, годі вже вам про політику! Бо ми й поснемо коло вас.

Але хлопців було вже важко спинити. Усміхнувшись Оленці, на що вона радо відповіла тим самим, Максим гукнув:

— І ви спростуєте теорію «трьох братів»?

— Раз-два! — сказав Олег. — Ось лише скручу цигарку.

У кімнаті сиділо тільки четверо. Батько вже спав, а мати з Марією подалися до сусідки. Послинивши цигарку, Олег припалив від лампи, яка горіла на всю хату з нагоди гостей, і почав доводити:

— Скільки було на території теперішньої Росії слов'янських племен?

— Ну, чотири-п'ять.

— І Нестор-літописець каже, що два з них — радимичі й в'ятичі — польського кореня, так?

— Нехай і так.

— А скільки вони застали на тій території угро-фінських племен? Більше десятка, вірно?

— То й що?

— А те, що цих племен уже й слід прохолов. Усіх отих, як їх там... ведь, весь, мурома, чудь... Ти й сам добре знаєш. Отже, співвідношення один до чотирьох. Отже, сучасні росіяни — на три чверті угро-фінни. А тепер давай українців. Скільки наших племен було на Україні? Три групи, так?

— Які три групи?

— Поляни, деревляни й сіверяни, які ж! Усі дрібніші входили до складу котрогось із цих трьох племен: усякі там угличі, бужичі, волиняни й так далі. Вірно?

— Хай буде й так.

— Отож. А скільки різних народів улилося в нашу націю?

— Скільки?

— А ти хіба не знаєш? Як візьмеш та як почнеш загинати пальці: печеніги, половці, алани, саки, ясичі, черкеси, торки, чорні клобуки, берендеї... Дай Боже нам'яти, вже й не попригадую всіх... Ну, дарма, вже й так майже десять нарахував. А хто ж вони такі? Іранці й тюрки, правда ж?

— Ну, правда. І що далі?

— А далі таке: українці — то нація, що утворилася від змішання слов'янської, тюркської й іранської крови. При цьому слов'ян було не більше половини, а може, й третина. Тож і виходить, що в українця в жилах третина слов'янської крови й дві третини тюрко-іранської. А в росіянина — чверть слов'янської, але решта — угро-фінська.

— Так ми, Олежику, шо, належимо до різних рас хіба? — непомітно для себе втрутилася Люда Бабій.

— Абсолютно, — відгукнувся Попович. — Візьми антропологію... ну, зовнішність, — він говорив тепер, повернувшись до Люди й намагався вживати зрозумілі їй слова. — Волосся в нас переважно темне. Й очі теж. Навіть у народних піснях дівчина чорноброва, козак — чорновусий. Ідеал же русской красавиці — білява коса й сині чи сірі очі.

— Ну, добре ж, — образилася Люда Бабій. — Оленка он уся по твоєму рецепту: і чорнобрива, і чорноока, і коса в неї чорна, а я шо: кацапка, якщо вдалась русява й сіроока?

Олег Попович жартівливо нахмурився й пригорнув Люду вільною рукою, бо в пальцях правої ще й досі тримав розплющеного рудого недопалка:

— О, шановна міледі! Ви забули, що я застеріг: переважно! Трапляються винятки, а ти саме і є щасливий виняток. Навіть серед арабів блондини є, а між грузинами їх — скільки завгодно. Отже, повторюю ще раз: українська нація переважно — переважно! — кароока й темноволоса. Зате ти володієш усіма іншими ознаками нації: густі й рівні брови, чисті, відкриті повіки глибоко посаджених очей, коротка верхня губа з ямочкою та бантиком. Так само, як і в Оленки.

Він подививсь на Оленку, що мовчки стежила за кожним його словом, і дівчина знітилась. Тоді несподівано для Максима навіть поспитала:

— Ну, а як же ці, ну, руські?

Олег Попович охоче відповів:

— А в них усе навпаки: зламані й переважно тонкі брови. Очі не так глибоко сховані, ще й повіки ззовні затягнені складками, такими ось капшучками. — Олег спробував зобразити картинку, піднявши двома пальцями краї брів, а двома іншими натяг шкіру над повіками: — Отак-о! «Важкі повіки» зветься.

Максимові було трохи кумедно дивитись, як він ілюструє свою лекцію, щоб бути зрозумілим менш освіченою публікою.

— Крім того, верхня губа в росіян довга й товща й не має отого бантика й отієї ямочки, що в вас, дівчата. Від того їхні обличчя здаються довшими й ніби ввесь час нещиро всміхаються. А наші пики кругліші.

Він приставив одчепіреного великого пальця до носа й провів указівником, наче циркулем,