Читати книгу - "Яр"

Олег Попович був того вечора в якомусь трансі. На завершення всього він видобув з бічної кишені трикутну пляшечку спирту з приклеєним ще довоєнним ярликом: «Одеколон ТЖ». Настрій в усіх піднявся й напруга втомливої розмови пройшла. Дівчата сіли поряд, пригорнулися й лукаво зиркали на хлопців. Додому зібрались тільки тоді, коли прийшла Максимова мати з Марією.

— Головне не в цьому, — конфіденційно звірявсь Олег, коли вони йшли з Максимом, пропустивши дівчат поперед себе. — У чоловіка й крім кохання є клопоти, — тоді перейшов майже на шепіт: — Кров литиметься, Нетреба, кров, тобі кажу. І не тільки там, — він махнув рукою на схід, — не тільки там, скажеш, я брехав...

А за два чи три дні, зовсім недоречно, у лекції про татаро-монгольську навалу, Максим раптом почав диктувати учням: «Скіфів римляни звали Готами. Але це зовсім не ті Готи, германські племена, що жили в Північно-Західній Європі. Це наші предки, бо ми — безпосередні нащадки тих «ґото-скіфів», які мешкали тут споконвіку й нікуди не переселялись. Вони поділялися на полян, деревлян та сіверян і згодом злилися з ще багатьма тюркськими й іранськими племенами та народами, утворивши велику й талановиту вкраїнську націю, якій випало знести безліч страждань і кривд, але яка, попри все на світі, лишилася живою.

Вест-ґоти ж та ост-ґоти — то справді германські племена, вони прийшли в Західну Європу з півночі, з холодних і непривітних скандинавських гір, де жили досі...»

Коли за тиждень з'явився інспектор з області, Максим мовчки поклав перед ним конспект уроку. Його прізвище було чи то Панасенко чи то Афанасьєнко. Плутаючи українські й російські слова, він зауважив Максимові:

— Должен вам сказать, що тема освіщена досить оригінально. — Це слово інспектор умисне підкреслив і вдруге: — Оригінально. А ви не читали такої книжки?

І витяг з портфеля нетовсту брошуру в блідорожевій обкладинці. Максим блимнув на заголовок: «Прабатьківщина Готів» і, повагавшись, відповів:

— Читати не читав, але й так знаю, про що там. Теорія хибна у своїй основі. На нашій землі споконвіку жили українці.

— Это вы серьезно? — вирячивсь над окулярами інспектор.

— Серйозно.

— Так це ж... настоящий национализм, пан м-м... Нетреба!

— Дурниці, пане інспекторе. Я теж учився в університеті, хоча й недовчився, і знаю, що то за вигадки й до чого вони. Дивно, що й ви, пане Афанасьєнко, українець і за фахом, здається, історик, робите мені такі зауваження.

— Хорошо, я посовітуюся з колегами, пан Нетреба, — сказав інспектор.

Це був імпозантний і вже не молодий пан, який, певно, за роки довгої служби звик до покори підлеглих, і така демонстрація його більше здивувала, ніж обурила. Заночувавши в Нетребиній хаті й не відмовившись од вечері, він уранці поїхав, узявши з собою той конспект, а Максим, холодно попрощавшись із ним, майнув не до школи, як звично, а просто в управу.

У Ганни Базилевич сиділо троє, певно, сільських учительок. Вона кивнула Максимові на стілець, аби почекав, і знову нахилялася над якимись паперами, учительки ж сиділи й сиділи, чемно запнуті й урочисті.

Нарешті Ганна підвела голову, умочила перо в чорнильницю й шкрябнула замашним підписом.

— Ідіть до канцелярії, там випишуть, — лаконічно проказала вона, і вчительки повставали.

Максим лишився з Ганною сам на сам. Він давно вже не бачив її, і молода жінка здавалася йому дуже змарнілою. Стало шкода Ганни, хто зна, що вона пережила за цей час, і навіть ота нагальна справа, яка привела його сюди, раптом знецінилась і втратила вагу. Проте він мовчки поклав перед Ганною Базилевич перегнутий удвічі папірець.

Пані Ганна розгорнула його й перебігла очима.

— Що за новості? Чого раптом?

Хлопцеві не хотілося говорити їй ні про вчорашній урок, ні про наступну розмову з тим імпозантним інспектором, бо, мабуть, і в неї своїх клопотів було скільки завгодно. Він просто сидів і дививсь у вікно.

— Тобі щось Панасенко набалакав? — спитала Ганна.

— А тобі хіба нічого не казав?

Максим із недовірою подививсь на пані Ганну, але вона тільки зітхнула. Учора ввечері, після уроків, інспектор і справді розмовляв із нею й про Максима, і про нові порядки, які, на його думку, належало запровадити в школі.

— Треба пересидіти, — сказала тепер Ганна Максимові. — Хто ж працюватиме? Ти вже роботу знаєш... Треба пересидіти, німці зрозуміють, що так нельзя... не можна.

Ганнина мова знову нагадала Максимові вчорашнього інспектора. Невже той Афанасьєнко справді думає, що Україна — прабатьківщина німців? Чи, може, придурюється, як і всі? Чому люди завжди кажуть не те, що думають?

Максим забрав свою заяву, зібгав і викинув у кошик. Ганна сумно дивилась на нього, і він поклав собі якнайрідше заходити до неї, бо людина ж таки не залізобетонна, спогади живуть у ній довго й при першій нагоді виринають на поверхню.

Максим вирішив лишитись на роботі, принаймні, якщо не накапостить отой інспектор. Працювати ж однаково треба, і тут нікуди не дінешся.

Та рівно за тиждень, другого березня, на уроки в другу зміну майже ніхто з учнів не прийшов. Німці вже давно вербували охочих працювати в Німеччині, але, певно, добровольців їм здалося недосить. У неділю вони влаштували на базарі облаву й відправили до райху чимало молоді, а серед відправлених були й школярі.

— Одна моя учениця казала, що всі бояться: бува зроблять облаву в школі, — звірилась