Читати книгу - "Яр"

Я вигукнув:

— Чого ж ви не їдете? — Але прикусив язик. У кімнаті сиділа і Євдокія Пилипівна, яку я не зносив.

— Мені що, — защебетала Наталя Орестівна, — але ж мама в мене, ось-ось приїде, вже й листа прислала... В «Українському слові» так багато пишуть про Германію, що я й сама б, та мама в мене...

Я подумав про те, що ця дівчина, певно, і не помітила в заголовкові газети ніяких змін, але не став пояснювати, що старе «Українське слово» не дуже захлиналось, розхвалюючи приваби Німеччини.

Відпустивши вчителів, я замкнув школу й подався вздовж вулиці. Додому не тягло. На душі було гидко, боліла голова, тож я вирішив поблукати. І не помітив, як ноги винесли за місто. Спинився тільки тоді, коли попереду роззявилася прірва яру.

Стояла відлига, вітер швидко поглинав змоклий сніг, земля докруж була ряба й вогка, і тільки в яру ще панувала зима, бо туди понамітало стільки, що, певно, і за місяць не потане.

Знайшовши невідомо ким протоптану вузеньку стежинку, я почав спускатись у яр. Спускався довго, часом шугаючи в замети й надаючи, аж поки дістався низу. Тут лишалося синьо й холодно, березневого пообіднього сонця не було видно, навіть не чулося завивання дужого західного вітру-снігоїду. Дерева стояли чорні й лиховісні, а кущі геть позакидало снігом — такого я не пам'ятав, хоч, правда, і до яру лазив дуже рідко, бо тут і серед літа було моторошно.

Коли вогке синє повітря почало проймати до живого тіла, я побрався нагору. Але це виявилось не легшою справою, ніж сповзати вниз. Доки вихопивсь на кручу, увесь упрів, але нагорі дмухав пружний вітер, і я аж поли розстебнув, підставляючи йому розпашілі груди. Я сів на голу скелю відпочити. Піт потроху сходив з лоба, але ноги тремтіли від утоми. Потім дріж пойняв усе тіло, і я збагнув, що то з холоду, підвівся й нога за ногою поплентав назад, ледве долаючи опір березневого вітру.

Ця прогулянка не принесла спокою, але думка вивершилась у голові, закруглилася в ясне рішення. Я прокинувсь уранці, мов побитий. Усе тіло проймали дрібні нервові дрижаки. Я насилу змусив себе встати, хлюпнув у вічі зо три жмені води, витерся й сів до столу. Батько вже палив біля печі люльку. Його махорка здавалась мені особливо смердючою. Я видер із зошита чистий аркуш і вивів напродиво нерівним почерком велике слово: «3-а-я-в-а». Те слово мов кричало з аркуша. Я гірко всміхнувсь і заходився писати.

Коли пішов до Ганни Базилевич, та й не розгорнула зошитового аркуша. Вона оперлася чолом на зведені докупи долоні й сиділа так навіть тоді, коли я заговорив і мусила відповідати.

— Для чого я вчитиму дітей? Щоб уміли написати батькам листа з Німеччини?

Ганна мовчала.

— Німці обдурили нас. Вони поводяться як справжні завойовники. Їм потрібна робоча сила — і вони вивозять народ із України. Найкращих людей: молодь. Завтра тут лишаться тільки старі та немовлята. Малі мертимуть з голоду, а старі не зможуть добути їм шматка хліба. Якщо в тридцять третьому вмерло чотири мільйони українців, а від них не народилося ще двічі по стільки, то тепер буде не легше. Ця молодь, що виїздить до Німеччини, ще знатиме свою мову, а друге покоління, яке вже народиться там, і гадки не матиме, що таке Україна.

— Так запально говориш, наче з трибуни, — озвалася, не змінивши пози, пані Ганна.

Я сказав:

— Тут не з трибуни — у єрихонську трубу належить волати. Українців розукраїнюють! Незабаром не треба буде й своїх шкіл — обійдемося й німецькими!

— Я тебе очень... дуже тебе прошу, Максиме, — нарешті підвела голову пані Ганна. — Не забувай, що в цьому приміщенні ми з тобою не самі.

— Обридло мені весь вік озиратися! — мало не верескнув я. — То боялись образити одного старшого брата, коли ж нарешті позбулися його, — з'явився новий брат, і знову старший! Усі, усі старші, і тільки Україна — наймолодша, нерідна, зведена сестра. Бо немає власного війська й не може захистити себе від тих старших...

Я, певно, був червоний, мов печений рак, на лобі й скронях виступила роса, я чув себе, дивувавсь із власного голосу й того несамовитого темпераменту, який охопив мене, і не міг нічого з собою зробити.

Я кричав:

— Знаєш ти, що відчуває ягня, коли двоє вовків учепилось один одному в горлянку? Не знаєш, а я знаю. Воно не вболіває за жодного з них. Йому однаково, хто переможе, бо переможець тоді його з'їсть. Ягняті найкраще було б, коли б обидва вовки перегризлися до смерти.

Я зірвався з голосу й замовк. А по тому додав уже хрипким фальцетом:

— На жаль, такого не буває. Бо ягня немає чим допомогти своїм старшим братам, які за нього гризуться. У нього немає ні ріг, ні зубів...

Пані Ганна встала з-за столу, підійшла до мене й торкнула зворотом долоні за впріле чоло. Тоді притисла мою голову собі до живота й промовила:

— У тебе страшенний жар, Максиме. Ти хворий.

Я випручався:

— Дурниці! То від обурення. Головне — що в України вже двісті років нема своєї зброї. Відколи Катерина зруйнувала Січ...

Пані Ганна повторила, стурбовано позираючи то на мене, то на двері:

— Тобі треба лягти в ліжко. У тебе жар.

А я торочив те саме:

— Дурниці...

Але то виявилось не дурницями. Коли він ішов додому, його хитало й