Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

387
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 78
Перейти на сторінку:
бути присутніми на цьому уроці.

– Так, нам однозначно не треба більше репетирувати. – Роуз теж супиться на мене, і перемир’я між нами таке хитке, таке крихке, і я зовсім не хочу його порушувати, але ще більше я не хочу, щоб він ще хоч один сука раз торкнувся її хоч сука пальцем.

– Взагалі-то, Роуз, щиро кажучи, я трохи нервуюся через усе це. Сьогодні день народження Ней і концерт, і лікарі виведуть її з коми. Мені просто потрібно трохи часу, ти не могла б побути зі мною? Будь ласка.

Очі Роуз перебігають із нього на мене, і я бачу тривогу на її обличчі.

– Можна? – питає вона. І це не питання учениці до вчителя, це щось набагато інтимніше. Рух його тіла у відповідь ледве вловимий, але я помічаю його. Тілесна мова власника, якому так важко відпустити її зі мною, і раптом я розумію чому. Для нього я не просто якась невдаха, я – суперник.

– Звісно, – відповідає він, але не посміхається. – Це важкий день для вас обох. Ідіть і переведіть дух. Побачимося о десятій, так?

Знаходжу найближчий вихід і вдихаю холодне повітря.

– Редлі, я, звісно, рада, що наші стосунки знову налагоджуються і, так, ми домовилися присвятити сьогоднішній день Ней, але це трохи… занадто.

– Я лише… Я лише хочу, щоб ти була в безпеці, – ляпаю я, не встигнувши прикусити язика, і ясна річ, вона мене не розуміє. Звісно, вона насуплює чоло і дивиться з подивом, задкуючи від мене.

– Редлі, припини, добре? Слухай, ти засмучена, як і всі ми сьогодні. Буде важко, але я вже в безпеці. Я насправді щаслива, щасливіша, ніж довгий час до того. Я відчуваю, що зустріла людину, яка розуміє мене, яка бачить, хто я є. Яка насправді дбає про мене, розумієш? Я розумію твої почуття до мене, і десь у душі я зворушена, але врешті-решт, Редлі, ми не зможемо вічно так дружити. Тож якщо ти не можеш із цим жити й радіти за мене, тоді… напевне, нам краще триматися подалі одна від одної.

Кожне її слово повільно вбиває мене, відкушує шматки, пережовує і випльовує геть. Не те, що вона готова відцуратися від мене, – до цього я була готова. А те, що в її душі живе надія, а на вустах сяє посмішка. Любов, в яку вона так вірить, яку вона готова віддавати, щоб почуватися захищеною й важливою. Цього я не можу винести. Але я мушу сховати весь свій біль. Протриматися ще кілька годин. Одне хибне слово, і він переможе.

– Я знаю, я все розумію. Я просто хотіла, щоб усе було як раніше, Роуз. Вся ця історія, я просто втратила розум. Я ніби випала з реальності, на мить. Дурна мить. Тієї миті я втратила найкращого друга, як і ти. Давай більше не робитимемо такого одна з одною, добре?

– Гаразд. – Секунду вона вагається, а потім обіймає мене. – Щось ти розклеїлася, – каже вона. – Але все буде гаразд. Сьогодні ми будемо неперевершені, і хоч нам і здається, що решту життя ми вимушені провести в цій мишоловці, знаєш що? Усе мине так швидко, і кому яке діло до тих річних тестів, коли є набагато цікавіші речі, як подорожі та пригоди? Кому яка різниця, якщо можна втекти світ за очі і досліджувати Амазонку?

– Амазонку? – насилу посміхаюся. – А ти розумієш, що ти від одного погляду на мокриць знепритомнієш?

– Бо вони дуже страшні, – відповідає Роуз дуже серйозно, і я не можу не посміхнутися. – То як, повертаємося до класу? – питає вона.

– Мабуть.

Ніхто не надає значення погляду, що пробігає між Роуз та Смітом, коли ми повертаємося на урок, окрім мене.

40

У залі вже гамірно від розмов і сміху, а глядачі ще навіть не почали приходити – це тільки освітлювальна команда й Емілі та кілька вчителів, які прийшли побажати нам успіху. Нерви заплітаються у вузол, а потім – у морський вузол, у роті пересохло, і в горло після сніданку не лізе ні шматочка. Якби це був просто концерт, то я б нервувалася, але була в приємному очікуванні, заряджена, готова до початку. Але це не просто концерт. Можливо, це – найважливіший вчинок у моєму житті.

Так дивно знати раніше за решту, що саме зараз відбувається зворотний відлік до чогось жахливого, до того, що змінить усе. Сподіваюся, що ми з Аш та Лео зробили все правильно і це буде катастрофа для нього, а не для нас.

– Усе гаразд? – поряд виникає Емілі.

– Мабуть, а ти як?

– Усе добре, якщо чесно, для мене найскладніше вже позаду. – Вона так мило посміхається, голос – як дзвіночок. Мені подобається дивитися на неї. – Редлі, – каже вона. – Слухай, я тут думала, і я…

Вона не встигає договорити, коли дзвонить телефон, і побачивши номер, я розумію, що мушу відповісти.

– Пробач, – перебиваю її, махаючи перед нею телефоном, як остання ідіотка. – Пробач, я маю відповісти.

– Серйозно? За чотири хвилини відчиняємо двері в зал! – гукає вона мені навздогін.

– Зрозуміла, – відповідаю я, хоча насправді вже слухаю людину по той бік слухавки. – Добре, – кажу я, – починаємо.


Ми стоїмо за завісою, утрьох, бо Лекредж дуже нервується перед концертом і досі сидить у туалеті, дослухаючись до того, як зала наповнюється голосами. Між завісами є маленька щілина, і раз у раз хтось із нас підходить і зазирає в неї. Я бачу своїх батьків і сподіваюся, що татові вистачить розуму вивести Ґрейсі з мамою, коли все почнеться. Аш тут, але не її батьки. Вони досі сидять біля Ней. Чекають, коли вона повернеться до них.

Побачивши, як Аш сідає на місце в першому ряду, яке я зайняла для неї, намагаюся за виразом її обличчя зрозуміти, як справи в Ней, але зрозуміти нічого не вдається. Узагалі нічого.

– Зараз повернуся, – кажу я.

– Редлі, куди ти? – кричить мені в спину Роуз.

Я спускаюся зі сцени, сідаючи навпочіпки біля Аш.

– Як вона? – питаю я.

Коли вона відводить очі від своїх долонь і дивиться на мене, я бачу, що вона заплакана. Вона нічого не каже, просто коротко заперечно хитає головою.

– Може, тобі краще піти туди? – накриваю її долоні своїми. – Ти можеш піти, тобі не обов’язково лишатися тут.

– Обов’язково, – шепоче вона. – Я мушу. Все

1 ... 72 73 74 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"