Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Кекконен на багато десятиріч певним чином «монополізував» відносини з Радянським Союзом. Він був щиро переконаний сам, і йому вдалося переконати дуже багатьох фінів, як політиків, так і пересічних громадян, що він і лише він здатний налагодити добрі відносини з російським «ведмедем». Утім, сам Кекконен таких чи подібних термінів не вживав «за жодної погоди». Він на практиці проводив політику невтручання у конфлікти між великими державами. Доти, доки існував СРСР, Фінляндія не була членом ані НАТО, ані Європейського економічного співтовариства, яке згодом перетворилося на Європейський союз. Фінляндія навіть не зважилася вступити до Європейської асоціації вільної торгівлі, а в перші повоєнні роки категорично відмовилася від участі у плані Маршалла, за яким зруйновані Другою світовою війною економіки країн Європи отримали величезну американську фінансову допомогу.

Не випадково саме Гельсінкі в 1975 році стало місцем підписання Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Брежнєву тоді здавалося, що він «грає на своєму полі». Ну, майже на своєму. У Гельсінкі також розміщувалися штаб-квартири деяких всесвітніх організацій, контрольованих СРСР. Наприклад, 1968 року до столиці Фінляндії переїхала Всесвітня Рада Миру, вигнана спочатку з Парижа, а потім і з Відня за «підривну діяльність». Фінляндія була єдиною капіталістичною країною, яка протягом десятиріч видавала назад Москві втікачів з-поза «залізної завіси».

Кекконен докладав титанічних зусиль, аби встановити довірчі особисті взаємини з першими керівниками СРСР — Хрущовим, Брежнєвим. Ще 1957 року, коли Молотов, Каганович, Маленков та компанія намагалися відсторонити «дорогого Микиту Сергійовича» від влади, одним з основних звинувачень на адресу Хрущова було те, що він нібито принизив гідність керівника Радянської держави, коли під час державного візиту до Фінляндії згодився піти вночі до сауни на запрошення Кекконена.

У країні існували певні обмеження свободи слова. Принаймні, публічно критикувати Радянський Союз у Фінляндії було досить складно. Хтось із західних політологів запустив навіть термін «фінляндизація», маючи на увазі відмову від принциповості у відносинах з СРСР.

Що ж Кекконенова Фінляндія отримала навзамін? Перше і найважливіше: країну так і не було окуповано радянськими військами, до влади не було приведено комуністів, які б демонтували ринкову економіку, засновану на приватній власності, та багатопартійну демократію. Ще — у 60-ті та 70-ті роки минулого століття, коли вже СРСР купував якісь товари у «клятих капіталістів», то Фінляндія мала «право першої ночі» — якщо невеличка країна могла цю продукцію поставити, то купували її саме там. Фінляндія посідала друге (після ФРН), а в окремі роки і перше місце у Західній Європі за обсягами торгівлі з СРСР. Фінів залучали до будівництва промислових об’єктів на території Союзу, особливо в Карелії. Єдине, чого Кекконену не вдалося, — випросити в СРСР назад бодай частину загарбаних у 1940 і 1944 роках фінських земель, хоч як він намагався це зробити.

Після відставки і смерті Кекконена (а помер він 31 серпня 1986 року) його наступник Мауно Койвісто в основному продовжував лінію свого попередника.

А ось після розпаду СРСР, під час глибокої структурної кризи, що охопила пострадянські країни, тяжкі часи переживала й економіка Фінляндії, що втратила гарантовані радянські ринки. Проте фіни досить швидко переорієнтувалися на нові ринки, вже 1992 року подавши заявку, а 1995-го вступивши до Європейського союзу.

1969 року, після кривавого радянсько-китайського воєнного конфлікту на острові Даманський, у Фінляндії ходив такий анекдот:

— Чого це Кекконен знову поїхав до Росії? Уже скільки їздив, здається, всі питання повирішував.

— Він там просто читає лекції на тему «Як жити у дружбі та злагоді з великим східним сусідом».

У середині 70-х років минулого століття угорське червоне вино «Кадарка» було одним з небагатьох і чи не найкращим імпортним вином, яке можна було часом купити в гастрономах Києва. Відтак автор, познайомившись десь року 1975 чи 1976-го з угорським студентом-однолітком, поставив йому питання: «А що, власне, означає слово “кадарка”»?» — «Це вино назване на честь Кадара», — з апломбом відповів молодий угорець. Я не знав, вірити чи ні. «Жартую, звичайно, — зізнався патлатий поціновувач рок-н-ролу. — Але, якщо серйозно, то Старий того вартий. Нам справді поталанило з ним».

Янош Кадар, або Старий, як його любовно-фамільярно називали угорці, стояв на чолі своєї країни 32 роки. Прийшовши до влади на багнетах радянських вояків 1956 року, він правив Угорською Народною Республікою аж до 1988-го, часів «пізньої перебудови», створивши вже в 1960-ті роки «найщасливіший барак у соціалістичному таборі». Угорщина була єдиною соціалістичною країною, що мала трасу «Формули-1», її відвідувала досить велика кількість туристів з-за кордону, зокрема із Західної Європи та Північної Америки, там вчилося багато студентів-іноземців. Загалом «залізна завіса» в Угорщині була найменш щільною серед усіх радянських сателітів. Але найважливіше навіть не це. Кадар створив в Угорщині найефективнішу економічну систему порівняно з усіма іншими країнами комуністичного блоку. Звичайно, рівень та якість життя угорців за часів Кадара навіть не можна порівнювати з аналогічними показниками західноєвропейських країн з вільною ринковою економікою. Та все ж…

За часів Кадара Угорщина посідала перше місце в Європі з виробництва м’яса