Читати книгу - "Чигиринський сотник"

— Отсе, значить, теє гніздо кляте! Як виросту я та стану кошовим, то розруйную його, що й цурки не зостанеться!..

Засміявся Обух.

— Дай, Боже, тобі здоров’я, козаче… На те ж і діти народжуються, щоб учинити те, чого батьки не встигли! А зараз давай полем поїдемо, щоб не угледіли нас із вежі кляті ляхи…

Та й завернули у якусь балку. Сиро там було і грузько, та, певне, їздили тудою кіньми, бо геть дно столочене копитами. Петляє та балка, то туди, то сюди завертаючи, а Обух знай коня поганяє. Аж раптом занепокоїлися жеребці, захоркали. Не встиг характерник коня осадити, як махнув крильми його крук і крикнув застережливо.

— Назад! — крикнув Обух.

І коня завернув, та запізно, — виїжджає з-за скруту цілісінький гурт ляхів із ротмістром на чолі. Усі в панцирах та шапках залізних, а в руках списи з прапорцями. Угледіли Михася з характерником та й притьмом до них.

— О, — каже ротмістр, виважуючи у руці будзигана, — гарна рибка нам у невода попалася! Хто такі?

Обух у сідлі випростався і рукою вперся у бік, наче той пан.

— Гонець із листом од кошового Війська Запорозького до його милости гетьмана Потоцького! А се мій джура, — каже, киваючи на Михася.

Ротмістр і головою покрутив.

— А чого ж сам їдеш, без козаків?

— Такий розказ у мене, — каже характерник.

— Ох, козаче, не бреши! Не розказ у тебе, а друге щось на умі,— каже ротмістр. — А глейти маєш?

— Маю, — каже характерник.

— Ану покажи!

Сягнув Обух у тороки та й добув два перепускні листи, що виправив заздалигоди у кошовій канцелярії. А ротмістр зиркнув на них та й каже:

— Ага, листи в сумці, а чорт на думці! Що ти мені отсе показуєш, га?

— А що?

— Від пана Гурського, котрого комендантом король настановив на Хортиці, треба листи мати для проїзду на волость! А сії ваші січові бомаги можеш у чоботи собі замість вустілок послати — тепліше буде! — І махнув рукою. — Гайда з нами!

— А то нашо? — питається Обух.

Ляхи й зареготалися.

— А пан полковник Гродзицький у гостях тебе хоче бачити! Як добрий ти чоловік, то переночуєш із джурою своїм у кріпості й поїдеш собі, а як харциз чи ворохобник, то палю тобі застругає… А то знаємо ми вас, комишників, — як надів ладунку, то й узяв чортову думку!

Не встиг Михась оком кліпнути, аж один лях уже шаблю знімає із Обуха, а другий пістолі добуває з сідельної кобури.

— Отепер добре буде, — каже ротмістр. — Бо ти, я бачу, шалений чоловік, то щоб не скоїлося чого з тобою… Гайда!

Та й погнали Михася з Обухом поперед себе, наче овець. Виїхали на берег, переправилися пороном на руський бік, а там уже й кріпость стоїть. Глянув Михась на неї, й недобре йому зробилося.

Величезна та грізна була та озіяка, зусібіч оперезана високим земляним валом з частоколом ізверху, і на всіх чотирьох кутах вежі стоять. Під тою кріпостю туляться хати, комори, шинки, а той просто кучі, сяк-так зліплені з глини та соломи, — то там осів ріжний люд, що шукав захисту од татар. Зиркнув Михась угору, коли ж на валах сторожа ходить з мушкетами і галябардами.

Еге, думає собі малий козак, гарна клітка — звідсіля не випурхнеш!..

От заїжджає чата до кріпости, аж наперестріч і сам полковник іде.

— О, — каже, — гості у нас! Де се ви їх спірвали?

— В Чорній балці ховалися, щоб із веж їх не угледіли, — каже ротмістр. — Обзиваються посланцями до його милости гетьмана Потоцького, а глейтів достеменних чортма!

— До хурдиги їх, — каже полковник.

Та й подався на забороно, де варта якраз мінялася.

Запровадили Михася з характерником до кандигарні, витрусили всі кишені й оружжя позабирали.

— А тепер, — каже ротмістр, — прошу до покоїв!

І втворяє перед ними двері до льоху. Сирістю відтіля повіяло й щурами, та що вдієш — пхнули характерника в потилицю, а Михасеві копняка дали нижче спини, та й зачинили у тій хурдизі.

— Ну, — каже характерник, — от і хату маємо!..

— Темно ж тут, — озирнувшись, каже Михась.

Був той льох довгий та глибокий, із дикого каміня змурований. Під стелею одне віконце, та й те заґратоване.

— Хоч спати тут є де?.. — питається Михась.

— Он у кутку… — понуро каже характерник.

Зазирнув Михась у